Дослідження

Бійки колядницьких ватаг

Про бійки колядницьких гуртів розповідали жителі с. Сулими (Роменщина): «Як ідуть, і зірка на зірку (зустрінуться колядники)- то вже битимуться. Ну биться, шоб зірки ніхто не зайняв. Той, шо з зіркою, стоїть, його ніхто не займає. Ті б’ються, а зірки держать вони [колядники, які носять зірку]: той своєї партії зірку, а той – своєї. А якшо вже переможуть, то поб’ють і зірку […]. Це вже як зійдуться зірка на зірку – так це страшне. Минають одне одного».
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури.
Ілюстрація – картина М.Пимоненка «Різдво».


Колядницька зірка

Невдовзі – Різдво, колядницькі ватаги готуються колядувати. Яка коляда без зірки? На Охтирщині (с. Лантратівка) розповідали, що колядницька зірка мала шість кінців. Основу робили з обичайки або «підситка», які прикрашали красивим папером (зеленим чи червоним). Всередину ставили іконку та свічку, яку під час колядування запалювали. Така конструкція не була повністю статичною: промені зірки рухалися по колу, проте свічка та іконка лишалися нерухомими.
На Буринщині (с. Жуківка) «звізда» була п’ятикутною та кріпилася на довгу палицю («ціпок»). Свічку всередину не ставили, а промені були рухомі. Загалом прикрашали «звізду» так само, як і в Лантратівці, – кольоровим папером.
Старожили також відзначають, що носити колядницьку зірку дозволялося лише парубкам.
Ілюстрація – кадр з фільму “Вечори на хуторі біля Диканьки”. 1961р. Реж. О. Роу.


Святий Миколай

Зі святом!
Ой хто, хто Миколая любить,
Ой хто, хто Миколая служить,
Святий Боже, Миколай,
На всякий час помагай,
І на небі, й на землі,
Хазяїну у дворі,
Миколай.
Запис із серії «Етнічна музика Сумщини» (випуск ««Там плавало два лебедики».Традиційна культура Буринщини»), співає Холод Марія Федорівна 1937 р.н., село Воскресенка Буринського району Сумської області; запис: Н.Єфіменко, О.Гончаренко, М.Могиленко 21.02.2008 р.


Варки. Савки.

Багато свят йде у листопаді-грудні: «І Дми́тра, і Андрія, і Катрі́».
А далі Варки, Савки й Миколай (17, 18, 19 грудня). У Пилипівку навіть на свята можна прясти. «Пряли, як про́кляті», – кажуть на Недригайлівщині. Адже за переказом, одна жінка не встигла надбати полотна, та й не стала доробляти у свята. Коли ж померла, виявилося, що немає чим накрити грішне тіло. То священик нібито відспівував її так: «Аби не варва́рила та не андро́сила, та сорочку кундосила» /1/.
Про це ж говорять і на Охтирщині: «Ні са́вити, ні варва́рити, ні андро́сити, тільки на сорочу кундосити» /2/.
А Микола Маркевич писав: «На Варвары, говорят, зима ложится: «Варочка постеле, Савва погладыть, а Мыкола стукне». А между тем «Варвара ночи вкрала, дня прыточила» /3/.
1. Від Бабак Євдокії Павлівни 1926 р.н., с. Сакуниха, Недригайлівщина, 29.07.2020, запис В.Г.
2. Від Колєснік Антоніни Іванівни 1944 р.н., с. Комиші, Охтирщина.
3. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян : Извлечено из нынешнего народнаго быта / сост. Н. Маркевич. – Киев: в Тип. И. и А. Давиденко, 1860. – 171, [2] c.


Святкування Андрія

Жителька с. Лантратівка (Охтирщина) Катерина Бублик (1949р.н.) так розповідала про святкування Андрія (13 грудня):«[На Андрія] Вєрка Коржи́ха казала (це ж вона із двадцять третього году), шо було. І тоді пекли оту ж калиту. І в Вєрки, у їх були досвітки. І тут же були. Так вони ж ото із тію калитою оббігали. Ото хлопці гуляють, а вони оббіжя́ть отак, ну, цілу вулицю, оббіжять. Це ж вони хлопців: оце ми оббігли, оце хлопці будуть наші й на наші досвітки ходить будуть. Як приворажували. Загукували отию калитою собі хлопців».
А на Конотопщині на Андрія починалися великі вечорниці – найулюбленіше свято молоді. Дівчата збиралися пекти калиту – круглий калач. Коли приходили хлопці, калиту підв’язували високо до стелі, і спритний парубок повинен був вкусити калача. Калиту підсмикували, щоб її важко було дістати. У цей час парубка смішили, якщо ж він засміється – виходить з гри. Ще обирали серед присутніх парубків пана Калитинського – розумного і спритного веселуна, який стояв біля печі з квачем, обмазаним сажею. Якщо перший парубок щось робив не так, пан Калитинський намагався ткнути його квачем.
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури (2018 р.) та матеріалами видання «Вечорниці» (етнографічне дослідження фольклорної спадщини с.Кошари) Відділу культури і туризму Конотопської районної державної адміністрації, 2008 р.
Ілюстрація – А. Гавриленко.


Ворожіння на Андрія

У ніч на Андрія (з 12 на 13 грудня) дівчата ворожили. Дівчина підкрадалася до вікна хати, де жило багато дітей і прислухалася, що говорили у хаті. Якщо ж дівчина чула: «Та сядь» – це означало, що ще рік вона буде дівувати, а як чула: «Іди принеси води» – цього року дівчина може вийти заміж. Аби дізнатися ж ім’я судженого дівчина виходила на вулицю і запитувала першого зустрічного чоловіка, як його звати.
Пізнього вечора після вечорниць дівчина набирала в пелену насіння конопель, виходила з хати і сіяла їх по снігу, приказуючи: «Андрію, Андрію, конопельки сію, спідницею волочу, заміж вийти хочу». Потім дівчина набирала снігу з насінням у жменю і вносила до хати, щоб, коли розстане сніг, полічити принесене насіння. Якщо насіння була парна кількість, то це означало, що дівчина незабаром вийде заміж, а якщо непарна – цей рік гуляти їй доведеться самій.
Ще одним способом ворожіння було «гадання на колодязь». Лягаючи спати, дівчина складала з маленьких гілочок колодязь, поверх якого клала навскіс гілочку і приказувала: «Хто сьогодні прийде до мого колодязя воду брати, з тим буду і віку доживати».
За матеріалами видання «Вечорниці» (етнографічне дослідження фольклорної спадщини с.Кошари) Відділу культури і туризму Конотопської районної державної адміністрації, 2008 р.
Ілюстрація – А. Гавриленко. На Андрія-конопельки сію. 2020 р.
Возможно, это иллюстрация (1 особа)


7 грудня – Катерини

Жителька с. Козацьке Конотопського району Курченко Євдокія Костянтинівна (1926 р.н.) згадувала, що напередодні свята Катерини парубки постували, щоб Бог послав їм добру жінку. А дівчата у переддень свята, ввечері сходилися до однієї хати, варили спільну кашу. Опівночі, перед півнями, вони брали горщик з «вечерею» і йшли «закликати долю». Дівчата простували до воріт і стукали кілком: якщо в цей час заспіває півень, чи загавкає собака, це означало, що доля обізвалася (туди дівка і піде заміж). Якщо ж «доля оглухла», дівчина брала «прошву», йшла до верби і чіпляла її на гілля, просячи долі у Катерини.
Побутував також і звичай ворожити на гілочці вишні. До схід сонця дівчина йшла в садок і зрізала гілочку вишні, яку ставила у пляшку з водою. Вважалося, що якщо з’явиться цвіт – буде весілля, а якщо ні – восени доведеться «Покрову благати».
За матеріалами видання «Свято жіночої долі «Катерини» Методичного центру відділу культури і туризму Конотопської райдержадміністрації
(2007 р.).
Возможно, это изображение (1 особа)
 


Традиційне весілля

У с. Кам’яне Лебединського району побутував звичай ходити «на могорич до свекрухи» у суботу перед весіллям. Цікаво, що подруг молодої (дружок) у Кам’яному називали «челябінь». Дорогою до свекрухи дружки співали:
Ой брязнули ключі, до свекрухи йдучи,
На кленовім мості, до свекрухи в гості.
У неділю молоді вінчалися. Під час вінчання світилка (сестра або племінниця молодого) тримала «міч» – весільний атрибут, виготовлений з пучка ласкавцю, всередину якого ставили дві свічки (при вінчанні їх запалювали). «Міч» прикрашали білою тканиною, стрічками, цукерками. Коли наставав час молодим вирушати до дому нареченого, парубки намагалися відібрати «міч», проте повністю його не забирали: достатньо було висмикнути якусь частинку «міча» чи зламати прикріплену до нього цукерку.
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури.
Ілюстрація – Марія Примаченко. Весілля.
Немає опису світлини.


Запросини на весілля

У с. Наумівка Краснопільського району молода виходила з двору у суботу ввечері, аби запросити гостей на весілля. Вийти з двору вона мала обов’язково на праву сторону, навіть якщо там не було дворів. Важливо було хоча б ступнути направо. Зайшовши до хати, молода говорила: «Здрастуйте. Просили батько й мати, і я прошу: приходьте на свайбу [а як є дружка, дівчина], і дружечку пускайте…». Зазвичай, молода ходила у супроводі старшої дружки. А з боку молодого гостей на весілля могла запрошувати його мати.
Після молодої з її батьківського двору виходили «постєльники» –учасники весільного обряду, які перевозили «постіль» (скриню) до хати молодого. Перевозити «постіль» не мали права вдови, парубки (виняток – брат молодої) та розлучені чоловіки або жінки. Після того як скриню з перешкодами занесли до хати, хлопці молотками, під регіт гостей, забивали «костиль» у сволок біля ліжка молодих. Далі до «костиля» кріпили колиску на вервечках. «Постєльників» пригощали і гуляння продовжувалося майже до ранку.
Жителі села Наумівка вірили, що якщо під час перевезення скрині йде дощ, то життя молодих буде нещасливим: вони або розійдуться, або житимуть з тривогою.
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури.
Ілюстрація – В. Ульянова. Молода з дружками та світилки. 1967 р.
Возможно, это иллюстрация (1 особа)


Традиційний спів. Строкова пісня.

Надихнув чудовий допис Галина Лук’янець про строкові пісні, тож пропоную послухати одну з таких пісень із Сумщини.
Мої співачки вже не називають пісню «Ой, журавку, журавку»строковою, але це вона.
Варіант пісні з міста Буринь. Співають: Ткаченко Ганна Василівна 1949р.н.(заспівує), Завалій Ганна Григорівна 1940 р.н. (виводить), Совгир Валентина Василівна 1941 р.н., Янченко Ніна Яківна 1943 р.н., Ігнатенко Катерина Іванівна. Записали разом з Катериною Вірівською 18 липня 2017 року.
Раджу також прочитати про строкові пісні на сторінці пані Галини та послухати пісні з Харківщини та Полтавщини.