Дослідження

Кролевецьке ткацтво

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 0.jpg

Сьогодні, 1 березня, святкує свій 90-літній ювілей Євдокія Коноваленко, найстарша ткаля Кролевеччини, носій технології кролевецького переборного ткацтва. Бажаємо міцного здоров’я та довголіття майстрині!
Фото Лариси Дудченко

Про циганщину на весіллях Сумщини

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 1-21.jpg

На Сумщині «циганили» зазвичай у вівторок – на другий день після весілля. Ось як згадують про це старші жителі регіону:
1) «У нас по чужих не ходили, а по своїх, та по сусідах. Убираються циганами ото і ходять: то цибулі у кого візьмуть, ну хто шо ще й дасть, ще шось і собі там беруть… Поциганили, поспівали…»;
2) «Ходили цигани, убиралися жінки у циганок. І тоді ходили скрізь по хатах, курей ловили: хто сам дасть, а в кого й поймають. Назбирають курей, принесуть, поріжуть, тоді ж ото кашу варять з того м’яса»;
3) «Убиралися ото у циганське: хто в шо вбереться, і ходили тоже ж ото по родичах, і йшли од сватів до сватів… Ну вже ж не так угощають, як на свайбу… Де шо в кого поцупили: в кого курку, в кого півня, в кого гуску – ото вже бережися: шось украдуть. А тоді ввечері скубуть, жарять і наново гуляють».
Записала В. Гавриленко у с. Перемога (Холопкове) Глухівського району 20. 02. 2020 р. від Ляшенко Валентини Іванівни (1950 р.н.), с. Зеленківка Вільшанської ОТГ Недригайлівського району 08. 02. 2019 р. від Сороколіт (Сезоненко) Віри Яківни (1935 р.н.), с. Клепали Буринського району 18. 07. 2017 р. від Микиші Євдокії Олексіївни (1943 р.н.) та Микиші Олександра Васильовича (1939 р.н.).
Ілюстрація – А. Базилевич. Циганщина. 1968 р.

Як благословляли молодих

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 2-18.jpg

У с. Перемога (Холопкове), що на Глухівщині, батьки нареченої благословляли молодих так: увійшовши до хати, молоді ставали на розстелений кожух, батько молодої тримав у руках хліб, а мати – ікону в рушниках. Першою благословляла мати з іконою, перехрестивши нею молодих. Потім батько благословляв хлібом. Після цього молоді піднімалися, хрестилися, цілували ікону та матір, хліб і батька. Обов’язково батьки говорили дітям: «Я вас, діти, благословляю, і хай вас Бог благословить на довге, щасливе життя. Живіть дружно, довго. Любіть один одного, ну і нас не забувайте». Молодий дякував батькам нареченої: «Спасіба, шо викохали, і мені у жони оддаєте». Після цього молода забирала ікону, проте хліб залишався у її батьківській хаті.
Виряджали молоду піснею:
Сідай, сідай, Олєчко, на цей віз,
Шоб тебе каниченько не довіз,
Шоб отесонька зламалася,
А нам Олєчка осталася.
Записала В. Гавриленко від Ляшенко Валентини Іванівни (1950 р.н.) 20. 02. 2020 р. у с. Перемога (Холопкове).
Тлумачення слова «отеса» за посиланням –http://sum.in.ua/s/otesa
Ілюстрація – М. Сом. Батьківське благословіння. 1966 р.

Смалення кабана

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 3-15.jpg

У с. Іваниця, що на Недригайлівщині, вважали, що «класти» (квасити) капусту на молодий місяць не можна, бо буде тверда, «як дубина». Не можна було під час молодика робити буряковий квас для борщу («буде тягуче»). Проте огірки засолювати можна було вже на четвертий день після молодика, тоді вони зберігали свою твердість, були смачні.
А от свиней зазвичай кололи у першу та останню чверть місяця.
Повний місяць жителі Іваниці називали «гнилою кватирею» і вважали несприятливим періодом для заготівлі продуктів. «Не засолюй на зиму ні огірків, ні помідорів на «гнилій кватирі», бо не стоятимуть» – зауважувала місцева жителька.
Записали Н. Єфіменко, О. Гончаренко 04. 08. 2008 р. у селі Іваниця Недригайлівського району Сумської області від Дериземлі Антоніни Василівни (1930 р.н.)
Ілюстрація – А. Базилевич, «Смалять кабана» (1963 р.)

«Яблучка» й «Лимони»

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 4-8.jpg

У замітці, опублікованій у 1925 році В. Білий пише про короткі пісні «яблучко»: «Більшість сучасних пісенних новотворів належить до так званого «яблучка». […] Де саме повстало «яблучко», тепер важко сказати. Загально поширений погляд, наче яблучко виникло десь на півдні України». На думку автора, ці приспівки наближені за формою до перезвянських весільних пісень або ж весільних передирок. Творилися вони і в місті, і в селі. Причому сільські варіанти позначені більшою спорідненістю із формами старовинних пісень. Але дослідник підкреслює, що ««Яблучка» – це метелики, що живуть тільки один день».
Тим не менш, деякі з цих приспівок дійшли до нашого часу. Ось дві з них, з села Луциківка на Білопільщині:
Ех яблочко, одінарноє,
Розрєзала, стало парноє.
Розрєзала, стало парноє.
Ох яблочко, та видно зернечко,
До смерті люблю тебе, сердечко,
До смерті люблю тебе, сердечко.
В. Білий. «Яблучка» й «лимони» // Етнографічний вісник. Кн.1., Київ, 1925, с.27-29.
Записали Н. Єфіменко, М. Могиленко 27.05.2009, у селі Луциківка Білопільського району Сумської області. Виконавці: Криводуб Валентина Семенівна 1944 р.н.; Семененко Ганна Іванівна 1945р.н.; Колодка Прасковія Кузьмівна 1950 р.н.; Пигуль Раїса Сергіївна 1941р.н.

Мешканки села Луциківка танцюють «Яблучко»

Мешканки села Луциківка танцюють «Яблучко».
Танцюють «під язик», тобто не під музику, а під спів.
Записали Н. Єфіменко, М. Могиленко 27.05.2009, у селі Луциківка Білопільського району Сумської області. Виконавці: Криводуб Валентина Семенівна 1944 р.н.; Семененко Ганна Іванівна 1945р.н.; Колодка Прасковія Кузьмівна 1950 р.н.; Пигуль Раїса Сергіївна 1941р.н.


Традиційне гончарство

Сьогодні, 21 січня, святкує свій 90-літній ювілей Григорій Іванович Негода – єдиний гончар села Шатрище (Ямпільщина). Бажаємо міцного здоров’я та довгих літ майстру.
Усім охочим пропонуємо переглянути наш фільм про традиційне гончарство Ямпільщини:
Всі інформаційні дописи про гончарство Шатрища можна почитати тут:

Водохреща

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 7.jpg

У с.Перемога (Холопкове) на Глухівщині на Хрещення (19 січня) пекли спеціальний хліб з вівсяного, пшеничного, ячмінного та житнього борошна (змішували «усяку пашницю»). Потім у такі невеликі хлібинки ставили маленькі дерев’яні хрестики та свічки. З цим хлібом ходили по хаті та господарських приміщеннях і крейдою писали хрестики на всіх дверях. Після цього хліб розламували та пригощали ним худобу.
Розповіли Ляшенко Валентина Іванівна, 1950 р. н. (родом з с.Перемога), Талан Тамара Кузьмівна, 1947 р. н. (родом з хутора Калюжного).
Записано в селі Перемога (Холопкове) Глухівського району Сумської області. Дата експедиції: 20. 02. 2020 р.
Ілюстрація – Гавриленко А.

18 січня – голодна кутя

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 8.jpg

На Охтирщині 18 січня кутю варили як і під Різдво, а горщики зі стравою накривали хрестами із соломи і ставили на покуть. У цей день постували, а до приходу з церкви з освяченою водою взагалі не можна було нічого їсти. Повернувшись з церкви зі святою водою, батько наливав її в тарілочку, брав віничок з васильків та грудочку крейди. Спочатку господар кропив усіх присутніх в хаті, примовляючи: «Спасибі Богу, діждали цього дня». Далі він ішов кропити в сараї, сінях, у коморі та навколо хати, а молодший син, несучи два пісних пироги (з квасолею і з капустою), ставив крейдою хрести на всьому, що кропив батько: на всіх дверях, вікнах, кутках.

Після цього батько та син поверталися до хати, батько насипав кутю, ставив на стіл пісний борщ, рибу. Верх куті господар відкладав у миску, аби віддати курям та гусям. Далі хазяїн з ложкою куті виходив на вулицю і тричі промовляв: «Морозе, Морозе, іди до нас кутю їсти. Да не морозь нам ні овечок, ні теличок, ні жита, ні пшениці, ніякої пашниці».
Під час вечері обов’язково ламали ті два пиріжки, з якими ходив хлопчик, щоб кожному дістався хоча б маленький шматочок. Після вечері ішли кутю виганяти: «Геть кутя з покуття, а озвар – на базар», били качалкою об ворота. На ніч кутю залишали в мисці, а поряд з нею клали ложки догори денцем (кількість ложок мала відповідати кількості членів сім’ї). А на ранок дивилися, чия доля приходила вечеряти – того ложка буде перевернута.
За матеріалами видання Коршак Т. “Свята та обряди Охтирського району (з матеріалів фольклорної експедиції)” Суми, 1993.

14 січня – Василя

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 9.jpg

На Василя або Новий рік (за старим стилем) на Охтирщині хлопці або дорослі чоловіки ходили посипати рано вранці. Засівали зерном («усякою пашницею»): «Заходять у хату, коло порога і сиплять бувало… Такі, шо шутили, так ще й квасолею [засівали], так це великі [старші парубки], а маленькі [молодші] – пашницею (с. Лантратівка). Також посипальники підходили до образів (зазвичай, перед ними стояв стіл), і насипали три купки зерна. Це зерно, а також зерно, яке лежало на підлозі, та сіно, покладене на покуть ще у Святвечір, господарі збирали на Івана Хрестителя (20 січня), вранці повернувшись з церкви. Сіно господар віддавав корові, а зерно – курям (с. Комиші).
На Білопільщині, позасівавши, хлопчик сідав коло порога та квоктав, щоб у господарстві велися кури (с. Дудченки). А в с. Русанівка (Липоводолинський район) щасливого Нового року бажали так:
Сію-вію-посіваю, з Новим роком вас вітаю,
На щастя, на здоров’я,
Роди, Боже, жито, пшениця, і всяка пашниця,
Коноплі – до стелі, льон – по коліна,
Щоб у ваших хазяїв голова не боліла.
Спільною рисою відзначання цього свята у деяких районах Сумської області стала заборона для жінок та дівчат заходити до оселі першими в новому році. І на Охтирщині, і на Глухівщині, вірили, що прихід жінки чи дівчини до хати у перший день нового року принесе господарям лихо: «Єслі на Новий год увійде дівчина чи женщіна в хату, то, кажуть, нещасний буде год» (с.Шевченкове).
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури та видання Т. Коршак «Свята та обряди Охтирського району (з матеріалів фольклорної експедиції), Суми, 1993» (Суми, 1993 р.).
Ілюстрація – Гавриленко А.

Щедрий вечір

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 10-1.jpg

Вечір під Новий рік (13 січня) називали «багатим», «щедрим», «щедрівною кутею», «щедриком». Щедрим був цей вечір не тільки на страви та напої, а й на ті дійства, що відбувалися. Так, на Охтирщині молодь співала щедрівки, при цьому рядилися хлопець в дівку, а дівка в парубка. Увесь гурт одягався в куцини, чинарки, вивернуті кожухи, на довгу палицю настромлювали сухого гарбуза.
На Сумщині побутувала традиція водити «козу», яка символізувала достаток та добрий врожай у прийдешньому році. На Серединобудщині (с. Рожковичі) парубок, одягнений у вивернутий кожух, шапку, з бородою з пеньки та з дерев’яною пащею, з обмотаними сіном ногами заходив до господи. Далі його чітких дій не простежувалося: «Накроется кожухом и втешается», а в цей час дівчата співали щедрівок. А от в с. Мефодіївка в «козу» не перевдягалися, її робили з соломи та обмотували кожухом. Ходило декілька гуртів щедрувальників: спочатку діти, потім дівчата з парубками, а далі – «жонки з мужиками». Щедрувальники підходили під вікна і співали, поки господарі не запросять їх до хати. Там господарі частували щедрувальників цукерками, грішми, а дорослих – борошном, гречкою чи салом. А ті, у свою чергу, несли все це у крамницю, аби обміняти його на крам, і, потім зібравшись, «гулили всю ночь».
«Щедровна кутя» (так називали обрядову страву на Серединобудщині) небагато чим відрізнялася від попередньої (різдвяної). Відмінністю було те, що під неї пекли пиріжки й накривали ними горщики з кутею, а стіл був щедрим та багатим на наїдки. За словами жительки Марчихиної Буди (Ямпільщина), Зеленської Ганни Федорівни (1913 р. н.), горщики з кутею та узваром ставили на покуть в такий спосіб: «Горшок з кутьою накриваєш сковородою і перевертаєш. Так він і ставиться на покуття. А зверху на перевернутий горшок ставиш горшок [глечик] з озваром».
У цей вечір дівчата ворожили на свою долю. Дівка брала хустку, виходила на поріг і обв’язувала нею «калону», яка тримає дах. При цьому, в який бік загавкає собака – туди і заміж іти. Також побутував звичай красти дрова, які з клуні потім заносили до хати, і якщо кількість дров парна – бути в цьому році весіллю. Також сипали в купки просо (скільки дівчат, стільки й купок) і вносили до хати півня. Чию купку півень почне клювати першою, та дівчина і вийде першою заміж. Ще одним способом ворожіння було рахування кілків у тині: молодець, удівець. Добре, коли був «молодець», та ще й у корі – значить, наречений буде багатий та гарний, а якщо «удівець», та ще й «лисий» (без кори) – доля дівчини буде лихою. Аби дізнатися свою долю, цього вечора дівка мала схопити перший спечений млинець, і, біжучи з ним по вулиці, спитати ім’я першого зустрічного чоловіка. Вірили, що таким чином можна дізнатися ім’я майбутнього нареченого.
За матеріалами видань Т.Коршак «Свята та обряди Охтирського району» (1993 р., Суми), «Свята та обряди Ямпільського району» та «Свята та обряди Середино-Будського району» (1992 р., Суми).

Щедрівка

Святки тривають, і саме на часі послухати чудову щедрівку з Глухівщини:
Шо за садом-садом, садом зелененьким
Щедрий вечір, добрий вечір!
Там пасеться коник, коник вороненький
Щедрий вечір, добрий вечір!
А хто того коника іспоймає
Щедрий вечір, добрий вечір!
А як іспоймає, сяде да й поїде
Щедрий вечір, добрий вечір!
Сяде да й поїде до тещі й у гості
Щедрий вечір, добрий вечір!
А теща й іскаже: «Це мой зять їде»
Щедрий вечір, добрий вечір!
«Це мой зять їде, мені дару везе»
Щедрий вечір, добрий вечір!
Невелику дару – калачєй пару.
Щедрий вечір, добрий вечір!
(Щедрівка з сіл Приволля й Баничі, Глухівщина. Співають Дворник Галина Іванівна, Базиль Катерина Семенівна, Малафієнко Зінаїда Іванівна, Труша Анна Михайлівна, записано в селі Баничі 6 жовтня 2016 р. записувачі Н.Єфіменко, О.Кобзиста, В.Гавриленко).

Зимове весілля

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 12.jpg

У Різдвяні м’ясниці можна і свататися, і одружуватися.
На Глухівщині кликати на весілля ходила наречена з однією або двома дружками. Молода обов’язково ходила у вінку, навіть взимку. Коли вона йшла селом, то мусила кланятися всім зустрічним: і старому й малому. Якщо зустрінуться дві наречені (тобто кличуть в один день), то вони також
кланяються одна одній. І були в цих краях такі зимові прикмети:
Сніжна погода під час кликання означала, що молода полюбляє плівку з пареного молока. «Я зимою йшла. Так кали хадили звать, приглашать людей, і такий сніг ішов! Такий сніг іде! І заходим ув одну хату, в другу, в хату ж зайдеш –кланяється ж нівєста, приглашає, шо «Приходьте, кликав батько й мати, й я прошу». Вони [люди старшого віку] кажуть: «Нівєста, а ти з молока плівку, видно, любиш здо́раво! Бо сніг іде надварі́!»»
«Я тоже йшла ж, ходила звала, дак сніг був. Їка баба стара вже ж там є, дак каже: «Ну, праходьте ж у хату». Паклонимося ми всім. [А старші люди, коли приймали запрошення на весілля, бажали молодій всього найкращого і додавали]: «Табі й Бог багатство пасилає». Як ото сніг або дощ іде». Тобто опади під час кликання на весілля означали, що сам Бог обіцяє молодій добробут.
Розповіла Ляшенко Валентина Іванівна 1950 р.н., родом з села Перемога (Холопкове), Глухівщина.
Розповіла Талан Тамара Кузьмівна 1947р.н., родом з хутора Калюжного, Глухівщина.
Записала В. Гавриленко в селі Перемога (Холопкове) Глухівського району Сумської області 20.02.2020.

6 січня – пісна Кутя

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 13.jpg

Як і в переважній більшості районів Сумщини, на Ямпільщині кутю варили зранку. Господиня ставила її на покуть в кубельце з сіна. Горщики з узваром та кутею накривали «пеляничками» (буханцями, які лежали на покуті всі святки). Після свят їх віддавали худобі.
Несучи ритуальну страву від печі до покуті, мати промовляла: «Кво, кутя, на покуття», і діти підтримували її слова квоктанням (щоб кури добре неслися).
Коли ж родина сідала до столу, батько набирав першу ложку куті, а всі, хто сидів за столом, починали стукати, таким чином запрошуючи Мороза кутю їсти: «Морозе, Морозе, іди до нас куті їсти. Да не морозь нам жита, пшениці, всякої пашниці».
І добрим знаком вважалося, коли всі святки мороз справді був міцний. Господар вірив, що, накуштувавшись досхочу куті, після Водохреща, мороз відступить і не буде робити ніякої шкоди.
За матеріалами та видання Т.Коршак «Свята та обряди Ямпільського району» (1993 р.).

7 січня – Різдво

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 14.jpg

На Охтирщині ходили колядувати після обіду. Спочатку проходили гурти дітей, а потім – юнаки та дівчата (окремими ватагами).Тих, хто гарно співав, запрошували до хати. Інших обдаровували ковбасою, пирогами, хлібом.
У с. Перемога (Холопкове), що на Глухівщині, колядників обдаровували так: «Напечуть пелянички [палянички] було (отакі як ото хліб учиняють, таке тісто), а тоді ж роздають їх… Це вже багаті давали сало».
Про обдаровування колядників у післявоєнні роки згадують жительки с. Гречкине (Кролевеччина): «Ніхто не запрошував нас до хати, а виносили по куску хліба (потому шо це після війни: не було ж нічого), блинця, сала ні в кого в нас не було».
8 січня на Охтирщині колядували вже одружені чоловіки та заміжні жінки. А потім «пропивали коляду».
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури та видання Т.Коршак «Свята та обряди Охтирського району (з матеріалів фольклорної експедиції)», Суми, 1993.
Ілюстрація – Гавриленко А. «Різдво», 2021 р.

Курка в весільному обряді

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 15.jpg

У селі Жуківка Буринського району на весіллі досить поширеним був звичай везти курку. Так, коли молодий забирав молоду з батьківського дому, слідом за подружжям брат молодого зі своєю дружиною везли курку. Для такого звичаю птицю прикрашали: її перев’язували та чіпляли на неї букет. Вважалося, що коли курка приживеться на новому подвір’ї, тоді і молода щасливо житиме в новій сім’ї.
У місті Буринь також побутував весільний звичай, пов’язаний з куркою. Заміжня рідня сестра молодої (або ж заміжні двоюрідна сестра, сусідка чи подруга – «шоб тільки в парі була») пускала під ліжко молодим курку.
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури.

Свята та обряди Ямпільського району

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 16.jpg

Специфікою традиційних колядок і щедрівок є адресність. Так, співають на господаря, на господиню, на хлопця, на дівчину. Одна з таких колядок – колядка на хлопця або ж на чоловіка:
А в пана, пана Івана, святий вечір
Під дверима калина стоїть, святий вечір
А перед калиною Йванко стоїть,
Йванко стоїть і батюшку просить:
Батюшка ж ти мой, ожені ж мене…
Ожені ж мене, звеселі себе…
Ой, синку-синку, якую ж любиш…
Я тую люблю, шо в шубє ходе…
Шо в шубє ходе, з людьми говоре…
По воду ідеть, як пава пливе…
А з водой ідеть, ручку подаєть…
Ми ж тебе, Йваночку, не понижаєм, святий вечір.
Ісусом Христом, святим Рожеством поздоровляєм.
За матеріалами видання Т.Коршак «Свята та обряди Ямпільського району» (1993 р.).

Випікання короваю

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 17.jpg

У с. Яснопільщина Липоводолинського району побутував звичай перед весіллям випікати не тільки коровай та шишки, а й паляницю. Так, переступити свекрушин поріг молода повинна була з паляницею. Цікаво, що відразу сісти за стіл дівчина не могла доти, доки до неї не підходили батьки молодого (майбутні свекор та свекруха). Тоді молода віддавала їм хлібину і говорила: « Візьміть, мамо, хлібину – мене прийміть за рідну дитину».
Зазвичай весільне печиво випікали кухарки (куми, сусідки, родички молодої). Окрім паляниці, шишок та короваю на Липоводолинщині пекли ще «борону» (для батька) і «гребінь» (для матері) – хлібні вироби, що за формою нагадували, власне, борону та гребінь.
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури.
Ілюстрація – А. Базилевич. Печуть коровай. 1963 р.

Бійки колядницьких ватаг

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 18.jpg

Про бійки колядницьких гуртів розповідали жителі с. Сулими (Роменщина): «Як ідуть, і зірка на зірку (зустрінуться колядники)- то вже битимуться. Ну биться, шоб зірки ніхто не зайняв. Той, шо з зіркою, стоїть, його ніхто не займає. Ті б’ються, а зірки держать вони [колядники, які носять зірку]: той своєї партії зірку, а той – своєї. А якшо вже переможуть, то поб’ють і зірку […]. Це вже як зійдуться зірка на зірку – так це страшне. Минають одне одного».
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури.
Ілюстрація – картина М.Пимоненка «Різдво».

Колядницька зірка

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 19.jpg

Невдовзі – Різдво, колядницькі ватаги готуються колядувати. Яка коляда без зірки? На Охтирщині (с. Лантратівка) розповідали, що колядницька зірка мала шість кінців. Основу робили з обичайки або «підситка», які прикрашали красивим папером (зеленим чи червоним). Всередину ставили іконку та свічку, яку під час колядування запалювали. Така конструкція не була повністю статичною: промені зірки рухалися по колу, проте свічка та іконка лишалися нерухомими.
На Буринщині (с. Жуківка) «звізда» була п’ятикутною та кріпилася на довгу палицю («ціпок»). Свічку всередину не ставили, а промені були рухомі. Загалом прикрашали «звізду» так само, як і в Лантратівці, – кольоровим папером.
Старожили також відзначають, що носити колядницьку зірку дозволялося лише парубкам.
Ілюстрація – кадр з фільму «Вечори на хуторі біля Диканьки». 1961р. Реж. О. Роу.

Ой хто Миколая любить

Зі святом!
Ой хто, хто Миколая любить,
Ой хто, хто Миколая служить,
Святий Боже, Миколай,
На всякий час помагай,
І на небі, й на землі,
Хазяїну у дворі,
Миколай.
Запис із серії «Етнічна музика Сумщини» (випуск ««Там плавало два лебедики».Традиційна культура Буринщини»), співає Холод Марія Федорівна 1937 р.н., село Воскресенка Буринського району Сумської області; запис: Н.Єфіменко, О.Гончаренко, М.Могиленко 21.02.2008 р.

«І Дми́тра, і Андрія, і Катрі́»

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 21.jpg

Багато свят йде у листопаді-грудні: «І Дми́тра, і Андрія, і Катрі́».
А далі Варки, Савки й Миколай (17, 18, 19 грудня). У Пилипівку навіть на свята можна прясти. «Пряли, як про́кляті», – кажуть на Недригайлівщині. Адже за переказом, одна жінка не встигла надбати полотна, та й не стала доробляти у свята. Коли ж померла, виявилося, що немає чим накрити грішне тіло. То священик нібито відспівував її так: «Аби не варва́рила та не андро́сила, та сорочку кундосила» /1/.
Про це ж говорять і на Охтирщині: «Ні са́вити, ні варва́рити, ні андро́сити, тільки на сорочу кундосити» /2/.
А Микола Маркевич писав: «На Варвары, говорят, зима ложится: «Варочка постеле, Савва погладыть, а Мыкола стукне». А между тем «Варвара ночи вкрала, дня прыточила» /3/.
1. Від Бабак Євдокії Павлівни 1926 р.н., с. Сакуниха, Недригайлівщина, 29.07.2020, запис В.Г.
2. Від Колєснік Антоніни Іванівни 1944 р.н., с. Комиші, Охтирщина.
3. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян : Извлечено из нынешнего народнаго быта / сост. Н. Маркевич. – Киев: в Тип. И. и А. Давиденко, 1860. – 171, [2] c.

Святкування Андрія

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 21-1.jpg

Жителька с. Лантратівка (Охтирщина) Катерина Бублик (1949р.н.) так розповідала про святкування Андрія (13 грудня):«[На Андрія] Вєрка Коржи́ха казала (це ж вона із двадцять третього году), шо було. І тоді пекли оту ж калиту. І в Вєрки, у їх були досвітки. І тут же були. Так вони ж ото із тію калитою оббігали. Ото хлопці гуляють, а вони оббіжя́ть отак, ну, цілу вулицю, оббіжять. Це ж вони хлопців: оце ми оббігли, оце хлопці будуть наші й на наші досвітки ходить будуть. Як приворажували. Загукували отию калитою собі хлопців».
А на Конотопщині на Андрія починалися великі вечорниці – найулюбленіше свято молоді. Дівчата збиралися пекти калиту – круглий калач. Коли приходили хлопці, калиту підв’язували високо до стелі, і спритний парубок повинен був вкусити калача. Калиту підсмикували, щоб її важко було дістати. У цей час парубка смішили, якщо ж він засміється – виходить з гри. Ще обирали серед присутніх парубків пана Калитинського – розумного і спритного веселуна, який стояв біля печі з квачем, обмазаним сажею. Якщо перший парубок щось робив не так, пан Калитинський намагався ткнути його квачем.
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури (2018 р.) та матеріалами видання «Вечорниці» (етнографічне дослідження фольклорної спадщини с.Кошари) Відділу культури і туризму Конотопської районної державної адміністрації, 2008 р.
Ілюстрація – А. Гавриленко.

У ніч на Андрія

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 23.jpg

У ніч на Андрія (з 12 на 13 грудня) дівчата ворожили. Дівчина підкрадалася до вікна хати, де жило багато дітей і прислухалася, що говорили у хаті. Якщо ж дівчина чула: «Та сядь» – це означало, що ще рік вона буде дівувати, а як чула: «Іди принеси води» – цього року дівчина може вийти заміж. Аби дізнатися ж ім’я судженого дівчина виходила на вулицю і запитувала першого зустрічного чоловіка, як його звати.
Пізнього вечора після вечорниць дівчина набирала в пелену насіння конопель, виходила з хати і сіяла їх по снігу, приказуючи: «Андрію, Андрію, конопельки сію, спідницею волочу, заміж вийти хочу». Потім дівчина набирала снігу з насінням у жменю і вносила до хати, щоб, коли розстане сніг, полічити принесене насіння. Якщо насіння була парна кількість, то це означало, що дівчина незабаром вийде заміж, а якщо непарна – цей рік гуляти їй доведеться самій.
Ще одним способом ворожіння було «гадання на колодязь». Лягаючи спати, дівчина складала з маленьких гілочок колодязь, поверх якого клала навскіс гілочку і приказувала: «Хто сьогодні прийде до мого колодязя воду брати, з тим буду і віку доживати».
За матеріалами видання «Вечорниці» (етнографічне дослідження фольклорної спадщини с.Кошари) Відділу культури і туризму Конотопської районної державної адміністрації, 2008 р.
Ілюстрація – А. Гавриленко. На Андрія-конопельки сію. 2020 р.

7 грудня – Катерини

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 24.jpg

Жителька с. Козацьке Конотопського району Курченко Євдокія Костянтинівна (1926 р.н.) згадувала, що напередодні свята Катерини парубки постували, щоб Бог послав їм добру жінку. А дівчата у переддень свята, ввечері сходилися до однієї хати, варили спільну кашу. Опівночі, перед півнями, вони брали горщик з «вечерею» і йшли «закликати долю». Дівчата простували до воріт і стукали кілком: якщо в цей час заспіває півень, чи загавкає собака, це означало, що доля обізвалася (туди дівка і піде заміж). Якщо ж «доля оглухла», дівчина брала «прошву», йшла до верби і чіпляла її на гілля, просячи долі у Катерини.
Побутував також і звичай ворожити на гілочці вишні. До схід сонця дівчина йшла в садок і зрізала гілочку вишні, яку ставила у пляшку з водою. Вважалося, що якщо з’явиться цвіт – буде весілля, а якщо ні – восени доведеться «Покрову благати».
За матеріалами видання «Свято жіночої долі «Катерини» Методичного центру відділу культури і туризму Конотопської райдержадміністрації (2007 р.).

Традиційне весілля

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 25.jpg

У с. Кам’яне Лебединського району побутував звичай ходити «на могорич до свекрухи» у суботу перед весіллям. Цікаво, що подруг молодої (дружок) у Кам’яному називали «челябінь». Дорогою до свекрухи дружки співали:
Ой брязнули ключі, до свекрухи йдучи,
На кленовім мості, до свекрухи в гості.
У неділю молоді вінчалися. Під час вінчання світилка (сестра або племінниця молодого) тримала «міч» – весільний атрибут, виготовлений з пучка ласкавцю, всередину якого ставили дві свічки (при вінчанні їх запалювали). «Міч» прикрашали білою тканиною, стрічками, цукерками. Коли наставав час молодим вирушати до дому нареченого, парубки намагалися відібрати «міч», проте повністю його не забирали: достатньо було висмикнути якусь частинку «міча» чи зламати прикріплену до нього цукерку.
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури.
Ілюстрація – Марія Примаченко. Весілля.

Запросини на весілля

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 26.jpg

У с. Наумівка Краснопільського району молода виходила з двору у суботу ввечері, аби запросити гостей на весілля. Вийти з двору вона мала обов’язково на праву сторону, навіть якщо там не було дворів. Важливо було хоча б ступнути направо. Зайшовши до хати, молода говорила: «Здрастуйте. Просили батько й мати, і я прошу: приходьте на свайбу [а як є дружка, дівчина], і дружечку пускайте…». Зазвичай, молода ходила у супроводі старшої дружки. А з боку молодого гостей на весілля могла запрошувати його мати.
Після молодої з її батьківського двору виходили «постєльники» –учасники весільного обряду, які перевозили «постіль» (скриню) до хати молодого. Перевозити «постіль» не мали права вдови, парубки (виняток – брат молодої) та розлучені чоловіки або жінки. Після того як скриню з перешкодами занесли до хати, хлопці молотками, під регіт гостей, забивали «костиль» у сволок біля ліжка молодих. Далі до «костиля» кріпили колиску на вервечках. «Постєльників» пригощали і гуляння продовжувалося майже до ранку.
Жителі села Наумівка вірили, що якщо під час перевезення скрині йде дощ, то життя молодих буде нещасливим: вони або розійдуться, або житимуть з тривогою.
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури.
Ілюстрація – В. Ульянова. Молода з дружками та світилки. 1967 р.

«Ой, журавку, журавку»

Надихнув чудовий допис
Галина Лук’янець
про строкові пісні, тож пропоную послухати одну з таких пісень із Сумщини.
Мої співачки вже не називають пісню “Ой, журавку, журавку” строковою, але це вона.
Варіант пісні з міста Буринь. Співають: Ткаченко Ганна Василівна 1949р.н.(заспівує), Завалій Ганна Григорівна 1940 р.н. (виводить), Совгир Валентина Василівна 1941 р.н., Янченко Ніна Яківна 1943 р.н., Ігнатенко Катерина Іванівна. Записали разом з Катериною Вірівською 18 липня 2017 року.
Раджу також прочитати про строкові пісні на сторінці пані Галини та послухати пісні з Харківщини та Полтавщини.

Традиційне весілля. Перезва.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 28.jpg

У с. Грунівка Краснопільського району побутував звичай на перезву (у понеділок після весілля) ставити на святковий стіл невеликі пляшечки «четвьорочки», перев’язані червоною ниткою спеціальним способом – вісімкою. Нитки обирали тонкі, як для вишивання (муліне), аби наступного дня розділити їх між усіма гостями. Мешканці села вважали, що червона нитка, принесена з весілля, має лікувальні властивості: її пов’язували на хвору руку чи ногу.
У пляшки, зазвичай, наливали звичайну воду, фарбовану буряком чи «баланду» – власноруч виготовлене вино. Готували таке вино з сухих яблук («кришеників»), які варили з додаванням буряка. Далі суміш залишали для бродіння. Через деякий час її проціджували і підфарбовували буряком чи калиною. Також всередину пляшки клали калину, яку потім обов’язково з’їдали.
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури.
Ілюстрація – І. Айвазовський. З весілля. 1891 р.

Вінок з останнього весілля

У січні 1969 року у селі Ямне Великописарівського району на Сумщині зіграли останнє весілля за традиційним обрядом. Заміж ішла Зеленіна (в заміжжі Кальченко) Ганна Миколаївна (1948 р.н.).
Через понад 50 років її весільний вінок потрапив до нас. На жаль, час наклав свій відбиток, і ми змогли побачити тільки конструкцію та залишки окремих елементів (форму квітів і листочків, їхнє розташування, кількість восковиць). Але цього було достатньо, щоб відтворити такий вінок якомога точніше.
Відомо, що у 60-х роках минулого століття весільні вінки виготовляла майстриня з Великої Писарівки.
Місцеві жительки згадують, що, зазвичай вінок молодій купував наречений або її мати. Його можна було й позичати. Але свій весільний вінок давали тільки «на віддачу»: після весілля жінка мусила повернути його власниці.

Весільні прикмети

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 30.jpg

У с. Обтове Кролевецького району вірили, що сімейне життя молодого подружжя залежить від того, якою буде дорога від молодої до молодого (чи «доїдуть благополучно»). Наприклад, якщо санки з молодими перекидалися, то це віщувало невдалий шлюб:
«…тільки сіла, одкланялася Маруся…санки перекинулися, шо в молодих і подушка випала…Шість місяців пожили і розійшлись».
Розповідають респондентки і про ще один випадок, коли молода, відкланюючись, була змушена зіскочити з воза через неспокій запряженого коня. Пізніше конюх заспокоїв «жереба», але щастя молоді так і не мали: жінка «з чоловіком розходилася разів п’ять, за другого ходила…жизнь її пропала, та і все».
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури
Ілюстрація – І. Їжакевич. «До вінця» (1893 р.)

Весільний обряд села Мащанка

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 31.jpg

Весілля в. с. Мащанка Тростянецького району розпочиналося у п’ятницю. Наречена запрошувала своїх подруг ввечері до себе додому. Дружки зшивали кісники, які приносили самі. Потім робили так звані «віночки» – вирізали з кольорової тканини кружечки і пришивали їх один на одного, наприклад: зелений, червоний, білий. Один такий «віночок» нашивали на весільний вінок молодої.
Потім заквітчували коровай та шишку житом, барвінком, калиною. При цьому співали пісню:
Думай, думай та й Галочко, думай та й гадай,
Що плести тобі дві річеньки, а третій – Дунай.
Перепливу дві річечки, а Дунаю – ні,
Позабуду подруженьок, а батечка – ні.
За матеріалами випуску «Весільний обряд села Мащанка». Матеріали зібрала Л. Бабич, над випуском працювали: О. Бережна, К. Бриченко, І. Міщенко.

«Кайдашева сім’я»

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 32.jpg

Про відносини між свекрухою та невісткою за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій
Жительки с. Духанівка Конотопського району згадують: «Годили свекрухам. Як свекруха пригласить до столу, так прийдеш, а як не пригласить, так єслі будеш хотіть – ніхто не дасть. Пошла замуж – їсти нема чого. Пошлють у погріб картошки достать, а там дєжка з гурками [огірками] стоїть. Дак пока вилізу – гурков п’ять їз’єм».
Побутував також звичай стелити постіль свекрусі: «…нада послать подушки, шоб свекруха спать лягала. А тоді вранці встане – нада подушки їй зложить на полу (кроватєй же не було), заслать, усе впорядкувать… А вечір приходить – будь добра, біжи скоренько постелись свекрусі. А вона [вранці] встала, пошла вмилася, косу розплела свою, стала Богу помолилася, а ти, нев’єстко, батуй».
Художник А. Базилевич, ілюстрація до повісті «Кайдашева сім’я».

Скриня у весільному обряді

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 33.jpg

Жительки с. Кошари Конотопського району згадують, що весільну скриню та худобу перевозили від молодої до молодого в суботу. Скриню ставили на підводу у супроводі 10-15 осіб, які потім мали допомогти прикрасити рушниками хату молодого. Старша дружка сідала на скриню, а молодий викуповував худобу, даруючи щось («дає ‘дикалон, чи на плаття дружці, якийсь подарочок»). Якщо після приїзду до двору молодого виявлялося, що скриня є завеликою для дверного отвору, то сокирою могли вирубати одвірок і поставити її в сіни. Далі прикрашали хату рушниками. У Кошарах на цю роль обиралися тільки одружені пари («парні́»).
Пояснюють респондентки і різницю між скринею і сундуком: «…у скрині віко горбате, а в сундуці – рівне».
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури.

Понеділок у весільному обряді

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 34.jpg

У с. Мацкове Глухівського району в понеділок, після гуляння весілля, окрім звичаю нести снідання молодій, побутував звичай вести молодих до криниці. Старший боярин («дружок») ніс пусті відра з коромислом. Молоді ставали біля криниці, а боярин набирав воду і тричі обливав молодих: поливав водою навколо них, іноді плескаючи в натовп.
Далі набирали два відра води, які молода на коромислі мала віднести свекрусі. Молода час від часу зупинялася і продовжувала свій шлях тільки після того, як її цілував молодий, бо «не подужає нести». Жительки села згадують, що молоду могли відвести до криниці, яка знаходилася далеко від її нового дому. Тому відра були не завжди повні, воду відливали.
Йдучи від криниці, молода навмисне заходила до чужого двору, бо свого двора «ще не знає». Там її могли жартома замкнути та вимагати могорич.
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури.

Весільний вінок

Вінок був особливим атрибутом весільного обряду. У с.Мацкове Глухівського району молода в суботу ввечері запрошувала гостей на весілля вже у парафіновому вінку та стрічках.
А в с. Дудченки Білопільського району побутували вірування про передачу весільного («свадьбичного») воскового вінка. Місцеві жительки зазначали, що віддавати свій вінок можна тільки іншим нареченим, а використовувати весільний вінок у поховальному обряді– небезпечно. Вважалося, якщо жінка віддавала для такого обряду свій весільний вінок, то вона віддавала «на той світ» і своє здоров’я («все на світі»).
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури
На світлинах – весільні вінки з експозиції Ямпільського районного краєзнавчого музею.

Народні методи лікування кашлю в дітей

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 36.jpg

Жительки села Черепівка Буринського району розповідали про лікування кашлю у дітей народними методами. Якщо дитина кашляла, її носили до води (до річки). Нести дитину потрібно було тоді, коли надворі стояв туман. «Це мені отаке мати казала: її мати виводила до лісу, як кашляла здорово. Загадувала, шо: «Йди до річки і диш, як туман стоїть…»
Ще одним народним засобом лікування кашлю у дітей була вода з криниці в полі: «Криниця у нас тут у полі далеко, де корів ганяють пасти, її обгородили спеціально, і, як діти кашляли, я приносила води звідти». Третій метод лікування дитячого кашлю, за спогадами жительок Черепівки, – вживання кобилячого молока. «Як кашляли, так кобилу доїли й молоко давали кобиляче».
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури.

Кролевецьке ткацтво

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 37.jpg

Для майстрів будь-якого ремесла важливий кінцевий результат. Тому їхня робота супроводжувалася та іноді й зараз супроводжується дотриманням деяких заборон. У Кролевці розповідають про ткацькі забобони. Так, дехто із ткачів вважає, що не можна нікого пускати за свій станок, давати поткати на ньому. Чим менше сторонніх людей приходить подивитися на станок та роботу ткача – тим краще. Адже недобра на око людина може зурочити і станок, і навіть рушник.
На фото – кролевецька майстриня Олена Петрова за роботою, 2018 р.

Зі святом Маковія!

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 38.jpg

Ще у середині ХІХ століття Микола Маркевич відзначав, що цього дня (Маковія або св. мучеників Маккавеїв) українці печуть і споживають шулики: коржі із пшеничного тіста, политі густою медовою ситою із розтертим маком.
У Ямному на Великописарівщині пекли коржики (з пшеничного борошна, на кислому молоці), які змазували перетертим із цукром маком.
В Улановому на Глухівщині на Маковія святили у церкві мак, яким обсипали хати для захисту від нечистої сили.

Обрядодії на жнива

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 39.jpg

У с. Лантратівка Охтирського району побутував звичай їхати на поле у п’ятницю («пісний день»). Господарі – чоловік та жінка – сідали на віз, брали з собою їжу та вирушали в дорогу. Прибувши на поле, хазяїн говорив: «Благослови, Господи, цей урожай убирать». Потім брали два оберемки пшениці та зав’язували їх на вузол. Далі господарі сідали їсти на возі, після чого поверталися додому. Дожинаючи ланку, селяни лишали якусь частину колосся «спасові на бороду»: цей залишок зав’язували на вузол.
Побутував також звичай качатися по ниві, примовляючи: «Нивка при землі, а силка при мені» або «Нивко, нивко, оддай мою силку». По жнивах робили вінок з жита, який вішали на кілочок біля ікон («поки курім не оддадуть»).
На Ямпільщині, в с. Усок, робили «зажинок» (невеликий, коротенький сніп). А завершувалися жнива створенням «обжинку» – високого снопу, колосся для якого виривалося з коренями. «Обжинок» ставили на покуті, згодом зерна з нього додавали до посівного матеріалу. У с.Ломльонка селяни, йдучи зажинати, брали хліб, сіль, стрічку та шматочок матерії. Невелику кількість колосся обв’язували стрічкою та нагинали до землі. Навколо цього снопа виривали траву, а на принесену тканину (чотирикутний відріз) клали хліб та сіль. Лише після такого ритуалу починали жати. У перший жнивний день приносили невеликий сніп жита, а в останній – колосся збирали у більший сніп («пучок») або хрест, додаючи польові квіти. Навесні господар, збираючись засівати поле, клав «обжинок» в мішок, аби спершу засіяти поле саме обжинковим зерном.
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури
Ілюстрація – М.Пимоненко «Жнива в Україні»1896 р.

Голодомор 1932-1933 рр. на Сумщині

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 40.jpg

Спогади жительки села Піски Буринського району Мусіяки Варвари Василівни (1925 р. н.): «Мені було сім год у голод. Ноги отакі пухлі були. Їсти не було нічого. Було, думаю: «Аби Бог дав дождать, шоб їсти хліба скільки хочеш, так ні, не скажу, шо їсти нічого. Мати була, і нас четверко. А я дуже страшна була, тоді ж у школу не ходили – яка там школа… А в нас була завєдующа – Шура. І каже на маму мою: «Тьотю Феню, хай іде Варочка в ясла дітей няньчить». А [там] двічі давали їсти: в десять і в п’ять. І ви знаєте, я там побула з місяць і одпухла, і осталася жива.
Жом їли. Було мама на коромислі принесе дванадцять кілометрів (у сумці низзя, бо воно ж тече) да ото там шо-небудь [додати]. Муки ніякої не було, траву, яку найшов, товкли, шоб воно зв’язалося. Так оце уже [мені] 83 годи – я вкус того деруна [досі] знаю.
Багато в селі людей погибло. Не дам ладу я: чого це був голод? Тоді в кого було багацько [зерна], дак така бригада ходила: трусили, забірали. Свої ходили. Голод дуже страшний.»
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури.

Про вибір місця для хати

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 41.jpg

У селі Черепівка Буринського району існував звичай перевіряти місце для майбутнього будівництва хати. Так, хазяїни на обраній ділянці мали викопати 4 ямки та засіяти їх житом. Ще в 4 ямки клали хліб і сіль. Якщо хліб і сіль зникали вночі, то на цьому місці хату вже не можна було будувати («одступать треба»). Дивилися і на посіяне жито: якщо воно не зійшло, або ж зійшло погано хоч з одного боку – майбутні господарі повинні були шукати нове місце для своєї оселі.
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури

Звичаї, пов’язані з дитиною

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 42.jpg

У с. Жуківка Буринського району для святкування народин збиралися в неділю. Гості обдаровували дідуся, бабусю та батьків. Купали дітей у чистотілі, м’яті. У Михайлівці (Буринський район) на народинах побутував звичай «вести до чопа» (пити горілку, «напитися, як чоп»). Зазвичай на святкування збиралися в хаті у «тієї, хто бабує» – обраної родички або подруги. І в Михайлівці, і в Жуківці, дитяче безсоння лікували незвичним нині способом: дитину носили в курник і тримали під сідалами. Дитячий переляк лікувала «бабка», яка «виливала» недуг. Проте «виливати» дітям, які ще не досягли семирічного віку, було суворо заборонено.
У с. Черепівка дитині, яка тільки починала ходити, розривали сорочку («путо») або проводили ножем, звільняючи ноги дитини від цього ж уявного «пута».
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури

Скрипка-сівалка

Одна із найбільш незвичайних знахідок: спосіб засівання грунту у селах Шабалтаєве, Мала Павлівка та Грунь на Охтирщині (Грунська ОТГ).
Мешканці цих сіл дотепер користуються спеціальним пристроєм – «скрипкою» («скрипкою-сівалкою»). За спогадами місцевих старожилів цей пристрій активно використовували у 20-30-х роках ХХ століття. Користувалися ним у колгоспах. Зараз «скрипку» використовують для обробітку власних ділянок. Хто й коли винайшов та змайстрував її нам поки що невідомо.
«Скрипка-сівалка» – це невеликий ящик, що виготовляється із легких порід дерева (сосни, липи тощо), із прикріпленим цупким мішком для посівного матеріалу, спеціальним млинком, «смичком», заслонкою для регуляції подачі зерна й ременем для тримання.
Зерно рівномірно розсівається за допомогою обертів млинка, що приводиться у рух «смичком».
На фото – Богданець Олексій Іванович 1954 р.н.
Цей спосіб сівби виявили й описали фахівці закладів культури Грунської ОТГ – Наталія Барченко, Жанна Дяченко, Тетяна Сокол та Людмила Савкова.

Жнива

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 44.jpg

У селі Очкине Серединобудського району починали зажинати «під Петра». Женці з перших зрізаних колосків робили «снопок», який стояв до Спаса. Потім його обрізали, додавали жито, зжате після зажинок, і робили з нього віночок, що згодом (на Спаса) був освячений у церкві. Це ж жито обмолочували і додавали до посівного зерна.
З великою пересторогою селяни ставилися до «завою» – переплутаного жита, що нагадувало пташине гніздо. Вважалося, що «завой» є наслідком ворожіння: хтось намагався в такий спосіб нашкодити господареві: наслати хвороби та негаразди. Жито з «завою» не можна було жати, його залишали на полі.
Наприкінці жнив побутував звичай зав’язувати «бороду»: невелику кількість незжатого жита переломлювали та зав’язували на вузол. Під таку «бороду» клали шматок хліба з сіллю та ставили воду.
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури
Ілюстрація – картина В. Орловського «Урожай в Україні» (1880 р.)

Кролевецький рушник

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 45.jpg

Кролевецький рушник – багатофункціональний виріб. Його використовували й використовують не лише для оздоблення інтер’єру, а й в обрядах (особливо весільному). Так, у багатьох регіонах наречена й дружка/дружки підперезувалися кролевецькими рушниками, ними перев’язували сватів на весіллі. Однією із функцій кролевецького тканого рушника є обв’язування весільного короваю.
Г. Калиновський ще у 1777 році писав: «Посеред столу лежить коровай, накритий навхрест двома рушниками, вишитими червоною заполоччю, і покритий великою ялиновою, встромленою в нього гілкою» /1, с.50/
Вочевидь, мова йде, все-таки, про ткані кролевецькі рушники (червоно-білі), що на той час вже були у активному вжитку. Що ж робили із такими рушниками на весіллі кінця XVIII століття на Кролевеччині? Калиновський записав так: під час весільного обіду «Дружко, з благословення старости прочитавши «Отче наш» і знявши з короваю рушники, бере один собі, а другий піддружому і, перев’язавшись через плече, розрізає коровай на частини і розсилає усім тут присутнім»/1, с.50/
1. Григорій Іванович Калиновський та його знаменита книга «Опис весільних українських простонародних обрядів…» – визначна пам’ятка українства. (Упорядник О.Холоєвський, Черкаси, 2017).
Технологія кролевецького переборного ткацтва, його колористика та орнаментика збереглася в Кролевці до сьогодні. Зараз кролевецьке переборне ткацтво включене до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини.
Ілюстрація – картина М.Пимоненка «Засватали» (1896р.)

Кролевецьке переборне ткацтво

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 46.jpg

Кролевецьке переборне ткацтво – ремесло, що досі побутує на Сумщині. У минулому переборним ткацтвом відзначалися не лише місто Кролевець та Кролевецький район, а й міста Ніжин, Козелець та село Рихли на Чернігівщині. Зараз ткацьке ремесло локалізується у Кролевці.
Першою письмовою згадкою вважається замітка другої половини XVIII століття (дані Румянцевського опису за 1765-1769 рр.). А вже у 1781 році в джерелах згадуються конкретні ткачі, що займалися виготовленням килимів та біло-червоних рушників. Це родина Оболонських (мати та чотири сини), майстри Кіндрат Бичко, Григорій та Павло Лисенки, Сергій Сердеченко, Михайло Соломаха, Василь та Корній Падалки; а також майстри кролевецького ткацького цеху Федір та Ілля Ринді, Дмитро та Ігнат Лукаші й інші. Особливого розвитку ткацький промисел набув у ХІХ – на початку ХХ століттях, коли у місті періодично проходив великий Хрестовоздвиженський ярмарок. У цей час наймасовішою групою ткачів виступали так звані «відпарники» – незаможні майстри-надомники, які віддавали готову продукцію скупникам (наприклад, Риндіну). У 1922 році ткачі-надомники об’єдналися в кустарно-ткацьку артіль «Відродження» (з 1960 року – «Фабрика художнього ткацтва»). Як свідчать історичні дані, традиційно ткацтвом займалися як чоловіки, так і жінки. Зараз носіями технології переборного ткацтва є жінки. Сьогодні одним із головних способів реалізації тканих кролевецьких рушників є індивідуальні замовлення, що виконують майстрині.
 Карась А., Кролевецьке ткацтво. Глухів, 2008
На фото: прийом готової продукції від ткачів-надомників. Контора артілі, хата Дери М.А. Світлину надала зберігач фондів Музею кролевецького ткацтва, дослідниця Ірина Пурига.

Про народини

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 47.jpg

Через 7 або 9 днів після народження дитини в дім породіллі для святкування народин приходили старші жінки або ж, значно рідше, її ровесниці.
Гості приносили коржики, печиво, пряники, млинці, картоплю («у мундєрах»), мочені яблука тощо. Подарунки (наприклад, матерію) приносили вже на хрестини.
Відвідувати породіллю заборонялося самотнім та розлученим жінкам, а також жінкам, які «пралися». Жительки с. Павлівка Білопільського району розповідають, що одного разу така жінка, приховавши свій стан, прийшла на народини, після чого дитина три місяці хворіла. Якщо, все-таки, «нечиста» жінка прийшла, то вона повинна підійти до породіллі і сказати: «Ти така – і я така!» (у с.Бобрик «нечиста» жінка, аби не нашкодити дитині, мала принести за пазухою та показати жито).
На народинах обирали та обдаровували «названу бабу». Рідна бабуся цю роль не виконувала: зазвичай це була жінка старшого віку (яка вже «не переться»).
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури.

Традиційне мистецтво

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 48.jpg

У середині ХІХ століття (1862 р.) гончарі Шатрищ купували сировину у власників глинищ. Вартість возу глини складала від 30 до 50 копійок /1, с.89/. У середині ХХ століття відро глини коштувало «рубль». Глину діставали із 2-7-метрової шахти (саме на такій глибині залягав матеріал необхідної якості). В шахту залазив чоловік, котрий подавав глину нагору. Кожен, хто приїхав по глину, перед опусканням відра у шахту клав туди гроші. Глинокоп забирав гроші і подавав відро. За словами Григорія Негоди, один цей чоловік копав глину для всіх Шатрищ /2/.
У середині ХХ століття гончарі возили глиняні вироби на міські базари(в Шостку, Новгород-Сіверський, Путивль та інші) і там продавали їх за гроші («за рублі»). Посуд розвозили й по навколишніх селах (їхали
вулицями, зазвичай з вигуками: «По го́ршки!»). Тут міра оцінювання була іншою: покупці насипали в бажану посудину (наприклад, глек) пшениці, скільки вміститься. Гончар зсипав це зерно у свій мішок. Якщо на посуд був великий попит, то майстер міг просити подвійну мірку: два глеки зерна за одну посудину /2/. Обидва способи розрахунку є традиційними для українського гончарства, зокрема, шатрищенського. У П. Маєвського знаходимо згадку і про оплату грошима (від 1 до 3-4 копійок сріблом, залежно від розміру виробу), і про оплату зерном /1, с.88/
1. Маевский П. Горшечный промысел в Шатрищах. Памятная книга Черниговской
губернии, Чернигов, 1862, с.87-90)
2. Матеріали етнографічної експедиції фахівців Сумського центру культури та
Ямпільського районного краєзнавчого музею в село Шатрище Ямпільського району 28.09.2018. Респондент – шатрищенський гончар Григорій Іванович Негода 1931 р.н.

Щипані галушки

Кисле молоко (або, як кажуть, просто «кисле» чи й «кесленьке»), дрібка солі та соди, борошно. Вимішується тугеньке еластичне тісто.
Щипані, бо шматочки тіста (кі’ста) треба не відрізати, а відщипувати. Галушки вкинути у киплячий окріп і проварити.
Споживали галушки з юшкою, або без. Якщо без юшки, то користувалися дерев’яними шпичками (заточеними паличками). Посудина з галушками, при цьому, подавалася одна на всю родину.
с.Ямне, Великописарівського р-ну Сумської області.

Традиційне ремесло

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 50.jpg

Підготовка глини та випалювання гончарного виробу в Шатрищах
Привезену з кар’єру глину необхідно було підготувати. За допомогою дерев’яного молота («чеку́хи») її збивали у грудку висотою близько 1,5 метри, 2 метри у довжину та 1 метр завширшки. Цю груду глини, що називалася «кобила», стругали стругом. Цей процес повторювали: збивали ще раз в «кобилу» та стругали. Далі глину клали у спеціальну яму («грубку»)і поливали водою для надавання еластичності. Ближче до зими глину діставали і розминали руками.
У хатах гончарів кожна кімната була оснащена полицями для просушування сирого посуду. За один день майстер міг виліпити близько 120 невеликих виробів. Сам Григорій Негода розповідає, що за пів дня формував 50 кухлів. Посуд «ночував» на полицях, а через день-два його знімали, якщо є – вирівнювали огріхи (наприклад, сліди від пальців) і знову ставили на
полиці, але вже догори дном.
У Шатрищах сім’ї гончарів мешкали компактно, за що відповідна частина села отримала свою назву – Гончарівка. Загалом було кілька печей для випалювання виробів: по одному горну на п’ятеро-шестеро гончарів, які й випалювали посуд по черзі. Горн, зазвичай, топили всю зиму.
(За матеріалами етнографічної експедиції фахівців Сумського центру культури та
Ямпільського районного краєзнавчого музею в село Шатрище Ямпільського району 28.09.2018. Респондент – шатрищенський гончар Григорій Іванович Негода 1931 р.н.).

Гончар Негода

Одне із традиційних ремесл, що, на жаль, припинило побутування – гончарство села Шатрище (Ямпільський район). Наступні кілька дописів будуть присвячені шатрищенському гончарству.
Напевно, найраніше Шатрище як осередок гончарства згадується у 1862 році. П.Маєвський відзначає, що це село має неродючі грунти, але багате покладами глини. Саме це, за словами дослідника, здавна виступає головним заробітком для місцевих мешканців. «Они продают глину и занимаются производством горшков. Здесь почти каждый житель горшечник» /1, с.87/
у середині ХІХ століття хороший гончар виготовляв до 10 горнів посуду, а посередній – до 6. Горщик середнього розміру коштував 1 копійку сріблом, а великий – 3-4 копійки.
Гончарі розвозили посуд на возах, обв’язаних соломою, «вкладывая в оныя по 100 или 150 горшков разных величин». За Маєвським, до так званої «одинарної сотні» горщиків входили (у порядку зменшення розміру): 10 борщівників, 20 владівців*, 20 яловців, 20 кашників, 20 горщевиків, 10 махоток (О. Пошивайло підкреслив, що це найдавніший опис складу рядової сотні у джерелах)./1/
Такі назви горщиків різного розміру зберігалися і через століття. Можливо, були й інші варіанти назв, адже місцевий гончар Григорій Негода перелічує такі: я́ловець, вкла́диш, горшо́к, подгорща́, махо́тка. /2/
У середині ХХ століття Шатрищенський посуд возили продавати у Шостку, Путивль, Севськ, Знобу (Зноб-Новгородське), Середино-Буду, в села Марчихина-Буда, Лемешівка, Фотовиж. Як стверджує Г.Негода, місцеві гончарі забезпечували посудом населені пункти у радіусі ста кілометрів. Їздили возами, на які для безпечності транспортування виробів кріпили «кошулю» з лози. Додатково горщики пересипали соломою./2/
У статті П. Маєвського може бути помилка або хибодрук у слові, і мало б бути «вкладівець» абощо, адже менший горщик вкладався у більший. Гончар Негода вживає слово «вкладиш».
1. Маевский П. Горшечный промысел в Шатрищах. Памятная книга Черниговской губернии, Чернигов, 1862, с.87-90)
2. Матеріали етнографічної експедиції фахівців Сумського центру культури та Ямпільського районного краєзнавчого музею в село Шатрище Ямпільського району 28.09.2018. Респондент – шатрищенський гончар Григорій Іванович Негода 1931 р.н.

Боромлянське лозоплетіння

Село Боромля свого часу було центром виготовлення так званих «ажурних» кошиків, що використовувалися для перенесення легкої ручної кладі та освячення предметів споживання. У документальних матеріалах Охтирського краєзнавчого музею зазначається, що у 1911 році в Боромлі діяла спеціалізована кошикова майстерня. Майстри виготовляли корзини для транспортування і продажу полуниці та інших ягід, якими і славиться село. Діяльність цієї майстерні стала підгрунтям для створення потужної Боромлянської лозомеблевої фабрики, що пропрацювала впродовж всього минулого століття.
У наш час у Боромлі та селах Жигайлівка й Гребениківка працюють поодинокі майстри, які спеціалізуються на виготовленні ємностей для зберігання продуктів, сит, решет, меблів (плетених столів, стільців, крісел, дитячих ліжок), елементів вбрання, головних уборів, посуду, взуття, іграшок та сувенірів.
За матеріалами нарису фахівця Тростянецького РБК Катерини Бриченко.

Цілюща настоянка баби Одарки

Одарка Назарівна Сенько (1912 р. н.) жила в с.Хоружівка Недригайлівського району. Вміння готувати цілющу настоянку жінка перейняла від своєї матері – Домахи Сенько (1885 р. н.). «Всі знали, що у баби Одарки є така цілюща юшка, яка використовується при опіках та ранах», – згадували про Одарку Назарівну односельчани.
Навесні, коли був зораний та посаджений город, баба Одарка обсаджувала його зернами бобів. Рослини проростали і влітку травниця збирала зелені листочки та пагінці. Потім Одарка Назарівна товкла зілля, видавлювала з нього рідину у панчосі, а отриманий сік зливала в скляний посуд, який накривала і зберігала в темному місці. Там суміш прогрівалася і бродила, а ще через певний час, баба Одарка отримувала з неї цілющу настоянку. Такі ліки Одарка Назарівна використовувала для власних потреб: лікувала різні рани, нариви та опіки. Згодом за допомогою до бабусі почали звертатися і сусіди, односельці та жителі сусідніх сіл.
Значної уваги хоружівська травниця надавала і зберіганню бобового насіння. Так, восени необхідно було обережно зібрати стручки, перебрати плоди, видаливши пошкоджені. Потім таке насіння просушували в добре провітрюваних місцях, а зберігали в мішечках з натуральної тканини або в щільно закритому глиняному посуді, регулярно перевіряючи на псування.
Свої знання баба Одарка передала невістці – Олені Дмитрівні Сенько (1961 р.н.). Сьогодні пані Олена вже разом зі своєї донькою Тетяною та онукою Тамілою вирощують боби та зберігають родинне ремесло лікування людей цими рослинами.
За матеріалами методиста КЗ «Недригайлівський центр культури і дозвілля Недригайлівської селищної ради» Дремової Лілії Вікторівни.

Боромлянське лозоплетіння

Характерною ознакою плетених «боромлянських виробів» є те, що їх виготовляють із колотої або не колотої лози. Готовий виріб має жовтаво-коричневий колір і, здебільшого, лаковану поверхню. Технологія лозоплетіння передбачає як знання особливостей сировини, так і володіння пристроями/інструментами. Так, лозу заготовляють в осінньо-зимовий період до початку сокоруху. Для виготовлення каркасу беруть трирічну або чотирирічну лозу, а для оздоблення – однорічну чи дворічну.
Зрізану лозу варять 2-3 години, а потім ошкурюють за допомогою щемілок, сушать та висвітлюють. Перед початком роботи лозу замочують у воді на 3-4 години, після чого витягують та замотують в рядно (це робить сировину більш гнучкою).
Для оздоблення виробів використовують лозу-стрічку (лозу з палець завтовшки розпускають на троє або четверо за допомогою колунка, а потім – через струг (вручну) або ж через спеціальний станок.
Загалом, для створення плетеного виробу необхідними є такі інструменти:
1) піч – для відварювання лози;
2) станок – для виготовлення лозяної стрічки;
3) жамка – для рівняння товстої лози;
4) швайка – для проколювання отворів в лозі;
5) щемілка – для ошкурення лози;
6) колунок – для розколювання лози;
7) шмол –для корекції ширини лозового прута;
8) струг – для приплюскування лозової стрічки;
9) садовий ніж, секатор.
Зберігають технологію та традиції лозоплетіння, а також передають свої знання наступним поколінням такі майстри Боромлянської об’єднаної територіальної громади: Сумцова Світлана Олександрівна (1977 р. н., с.Боромля), Савостян Алла Іванівна (1973 р. н., с.Боромля), Степаненко Анатолій Іванович (1962 р. н., с.Боромля), Рябоконь Віктор Дмитрович (1974 р. н., с.Жигайлівка).
За матеріалами нарису фахівця Тростянецького РБК Катерини Бриченко.

Чорноплатівське мотузництво

Технологія виготовлення мотузки:
Один кінець конопель або ниток прив’язують до котушок на станку («колесі»), відходять на відстань, яка визначає довжину майбутньої мотузки. Другий кінець чіпляють за гачок. Двоє людей крутять колесо і у такий спосіб укручують мотузки, а третій починає обертати гачок у протилежний до руху колеса бік. Так усі нитки сплітаються у мотузку. Водночас, необхідно спеціальною дерев’яною паличкою розділяти нитки (щоб не переплуталися) та поступово вести від гачка до котушок на станку.
Коли мотузка вже скручена, її кінець обрізають спеціальним загнутим всередину ножем, знімають з котушки та міцно зав’язують, щоб не розпустилася.
Зараз у Чорноплатовому володіють ремеслом родини Коротичів, Лузанів та Кичів.
Елемент нематеріальної культурної спадщини досліджували фахівець Конотопського РБК Лілія Хопляк та директор Чорноплатівського СБК Василь Портненко.

Зелена неділя

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 56.jpg

Архаїчні звичаї та вірування мешканців Східного Полісся стосовно Зелених свят (за дослідженням Т.Коршак)
«Трійця – «гряная нєдєля» або «русальний тиждень». Приготування до святкувань починається в «духовую субботу»: йдуть в ліс збирати «май» (зелені гілочки липи, клену), рубають берізку, яку ставлять на воротах для ублажіння русалок, бо вони люблять гойдатися на березових вітах, в бору або ж на вигоні, луках, ставлять гойдалки, щоб русалки гойдалися й не робили великої шкоди.
Хоча багато людей і вірить у доброту русалок, все ж залишають на ніч під неділю їм їжу, на всякий випадок кладуть біля корів полин, щоб русалки з відьмами доїти не приходили, вивішують їм одіж. Як говорять в народі: «Береженого Бог береже…». На «Духов день» крім устилання підлоги вбирають «маєм» стіни, вікна, хати та подвір’я і висить це зілля до «Петрівських заговин», цілий тиждень. А вранці в неділю носили траву святити до церкви. Цілий день звучать пісні, грають в ігри, водять хороводи, «жарили яичницу и угощади ею друг друга» (с.Рожковичі).
А в понеділок – «цыгонов водили», тобто «ряджених». Знову ж таки співались пісні та водили хороводи, бо це третій день,останній Зелених свят.
По закінченні Зелених Свят, через тиждень «май» не викидали. Його або спалювали в печі і цим самим захищали свій дім від лиха, або ж ховалиу вузлик, а потім підкладали в ті місця, де миші водяться. Говорять, допомагає. (с.Очкіно)
Від Зеленої неділі бере початок «гряная неделя». Цілий тиждень до Петрового посту, гуляють русалки. З якимсь і трепетом, і повагою, і любов’ю згадують наші співрозмовниці русалок: «Хрещенные девки, умершие молодыми». Солдатенко Марія Михайлівна (с. Мефодівка) згадує: «Родила моя бабку двух хлопчиков. Однажды спала с детьми в комнате, вдруг двери ветром отчинились и слышит она их разговор: «Давай мы одного заберем» – говорит одна, а другая ей отвечает: «Нет, пусть живет да кохает». Так і обійшлось, а взагалі багато згадок про те, як русалки на «грянной неделе» дітей підміняли. Тому як споночіє, не можна поодинці по селу ходити, ввечері– купатися, виходити в жито, бо якраз там вони гуляють, качаються (від того і заломи в житі; в жнива навіть не жали, а спалювали). Задобрювали їх по-різному: ставили берізки біля дворів, а на узліссі – «орелії».» Упродовж тижня вивішували одяг для русалок. «У мене дочка вбилась, там і виносила вивішувала на подвір’ї сорочку та сарафан».
Лихо тому, хто не послухає старих людей і задумає провести ніч надворі «на колесах» тобто на возі. Траплялися такі випадки, що воза затягували на дах хати, а потім «спускали колеса из крыши». Як кажуть, хочете вірте…
Проводжали русалок в четвер, де в суботу, з обов’язковими русальними піснями, хороводами. Проводжали в річки, в жита, в ліси до їхньої домівки. На цьому тижні розвивали вінки, які дівчатка заплітали на свято «жен Мироносиц». Всі купкою йшли до лісу, шукали вінок, той, який заплітала та чи інша пара, і розвивали його. Після цього дівчата вважалися подругами аж до наступного року, до наступних Зелених свят.
(Коршак Т. Свята та обряди Серединобудського району (з матеріалів фольклорної експедиції), Суми, 1992.)

Проводи в армію

Цього дня, рівно три роки тому ми познайомилися і спілкувалися з мешканками села Хухра, що на Охтирщині. На честь цього розповім, як у Хухрі проводжали солдата в армію у 50-60-х роках ХХ століття.
Напередодні у «не́крута» вдома влаштовували гуляння, на які сходилися родичі і сусіди з усієї вулиці. А наступного дня «Солдата .. з села вели аж у город пішки. В Охтирку. На возі там бутилка й хлібина, ну общім, закуска. А хлопці й дівчата – всі ідуть пішки. А –«не́крут» називали – той біжить, і заходе в двір, де родичі, де хто, прощається й пішов у армію».
Кохана дівчина перев’язувала йому руку обплетеною мереживом хустинкою. На такій хустинці могла вишити присвяту: «Шолком шью, золотом рублю. Дарю тому козаченьку, що вірно люблю» та ім’я свого коханого.
На проводах в армію співали, зокрема, пісні «За горами гори чорніють» та «Ой машина, ти желєзна».
Розповіли: Шки́ря Раїса Іванівна, 1950 р.н.,
Лазоре́нко Катерина Григорівна, 1947 р.н.,
Покоти́с Любов Юхимівна, 1939 р.н.,
Біле́нко Валентина Анатоліївна, 1953 р.н.,
Зуза́ Наталя Семенівна, 1942 р.н.,
Колонтає́вська Ніна Олексіївна, 1941 р.н.,
Демиде́нко Надія Григорівна, 1944 р.н.,
Ра́ннік Раїса Олександрівна, 1947 р.н.,
Цахло́ Тетяна Іванівна, 1941 р.н.,
А разом вони гурт «Неспокійні серця», затишок для зустрічей та співів якому створює Людмила Горноста
Записали В.Гавриленко, К.Вірівська 09.06.201

Пісна юшка з маком

Для приготування треба всього три складники: вода, картопля, мак. Ну і підсолити за смаком (то ще дрібка солі).
Картопля має добре розваритися у підсоленій воді.
Запарений заздалегідь мак треба розтерти до появи білого молочка (і загалом мак побіліє).
Розтертий мак всипати до картоплі й трохи проварити.
Юшка виходить біла. Ніякої засмажки не додавали. Як сказала баба Маруся, «Ні сали́ни, ні олії́ни, нічого».
Географія приготування юшки з маком у нашому регіоні досить широка: її готували й на Поліссі (хутір Іващенків на Глухівщині) і на Слобожанщині (Великописарівщина).
Приготували за технологією, якою колись поділилася зі мною Гавриленко Марія Кирилівна, 1945 р.н., с.Ямне Великописарівського району Сумської області.
Хто чув про таку юшку, чи куштував, діліться спогадами і враженнями в коментарях.

«Ой вербо, вербо»

Коли наші однодумці діляться записами, це надихає. Раніш я думала, що пісня «Ой вербо, вербо» суто дівчача. А от завдяки
Dmytro Kobelskiy можна почути і чоловічий варіант виконання з Полтавщини. У нашому регіоні цю пісню досі співають в Миронівці:
Ой вербо, вербо кучерявая,
Хто ж тобі, вербо, кучері звив?
Хто ж тобі, вербо, кучері звив,
Хто ж тобі, вербо, корінь подмив?
Кучері звила густа лоза,
Корінь подмила бистра вода.
А я дівчина ще й молода,
Не вийду заміж не раз, не два.
Співає фольклорний гурт «Криниченька», с.Миронівка Шосткинського району Сумської області (експедиція Надії Єфіменко, липень 2013 р.)

Пирогами з квасолею

Я знаю, що пирогами з квасолею вас не здивуєш.
Просто нагадую, що вони добрі і традиційні.
Традиційно добрі 
Про пироги з квасолею і маком, як обрядову страву на Голодний Святвечір, ми вже говорили.
Але такі пироги пекли і просто так, часто з самою квасолею.
Вчиняйте і вимішуйте тісто , як вам хочеться. Можна молоко+ дріжджі+яйця+олія+цукор+борошно.
Квасолю для начинки треба заздалегідь замочити і проварити, але не до повної готовності: щоб розсипалася, коли її перетирати. У розтерту квасолю треба додати сахарю за смаком. Виліплені пироги змазати яєчним жовтком.
Печіт, поки не стануть золотавого кольору.
Конкретно ці пироги стосуються с.Ямне Великописарівського району Сумської області, хоча це дуже поширена страва.

Традиційний спів

Баладу про пару голубів знають всі. Вона досить поширена і по селах виконуються різні її варіанти, з незначними чи й досить вагомими відмінностями. Зазвичай ця балада починається із заспіву «Ой там на горі, ой там на крутій». А ви знали, що на теренах Сумщини окрім цього побутує досить самостійний її варіант? Це пісня «Під дубом дубом». Вона зустрічається як у Слобожанській, так і в Поліській частинах області. У локальних варіантах цієї балади йдеться не лише про розлуку, втрачене кохання, а й про вдівство.
Під дубом дубом, під дубиною,
Сидів же голуб з голубиной.
Вони сиділи, парувалися.
Правим крилечком прикривались.
Ой де ж узявся стрілець із лісу,
Убив, розлучив пару голуб.
Голуба й убив, голубку й узяв,
Узяв під полу, приніс додом[у].
Дав їй пшениці, стакан водиці,
Їж же і пий же, ти вже вдовиц[я].
Мені не їсться, мені не п’ється,
Без миленького серденько б’є[ться]
Ой єсть у мене пара й голубів,
Вибирай собі із них любого.
Я вже літала, і вибирала,
Нема такого, як я втіряла.
(«Як я кохала» – варіант, складений самими співачками)
Співають учасниці фольклорного гурту «Неспокійні серця», с.Хухра (Черенеччинська ОТГ, Охтирський район), запис 8 червня 2017.

«Толока»

Весільна пісня з села Мутин Кролевецького району Сумської області.
Коло ставу, коло ставочку 2
Кличе селез свою павоч[ку]
Кличе селез свою павочку: 2
“Пливи-пливи, моя павоч[ко]
Пливи-пливи моя павочко, 2
Дам я тоби винне яблуч[ко]
Дам я тоби винне яблучко” 2
Через теє винне яблуч[ко]
Через теє винне яблучко 2
Потеряла я гуляннєч[ко].
Гурт «Толока» Сумського центру культури на гала-концерті XVI Відкритого фестивалю традиційної народної культури «Кроковеє коло» (м.Харків, травень 2017).

День Святого Юрія

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 63.jpg

Сьогодні, 6 травня, відзначаємо день Святого Юрія.
«Казала мати, на Юр’я обізатєльно, обізатєльно, і батюшка йде, корогви несуть. І обізатєльно йдуть на жито. І на житах качаються. Кажуть: «На жита́». На жита́, на жита́ ходили ми» (Краснопільщина). /1/
Святять воду під Юрія (с.Ямне), чи на Юр’я (с.Стрілецька Пушкарка). У Стрілецькій Пушкарці вірили, що на Юр’ївський день Господь освячує світ цілющою росою. Тому рано вранці люди йшли на поле з чистим білим полотном чи простирадлом, збирали росу і лікували нею хвороби очей (Великописарівщина). /2/
На Юрія намагалися обов’язково вигнати корову на росу. Щоб худоба пам’ятала двір, на воротях клали пояс або кочергу, а дубець, яким виганяли корову, клали на порозі. Давали їй з’їсти випечений на середохрестя хрестик. Деякі господарі обсипали корову свяченим маком: «Свяченим маком посипаю, ніякої відьми не допускаю». (Охтирщина). /3/
На Середино-Будщині сьогоднішній день – «Єгорія» : ходили на поле святити жито. «Війдуть з іконамі, каро́гви ж билі́». На полі накривали столи. Приносили пофарбовані у цибулинні і волошках крашанки й катали їх по житу. Цього дня вперше виганяли корів на росу для прибування молока («Єгорова роса – лучше уся», казали у Мефодівці). Виганяли худобу в череду освяченими на Вербну неділю гілочками, подекуди віддавали худобі середохресний хрестик. «Пастуху, який буде пасти
череду, кожен господар дає по два яєчка, шматочку сала, буханочці» /4/
1. с.Наумівка Краснопільського району, записала Надія Єфіменко 29
липня 2005 р./ Архів Сумського центру культури
2. с.Ямне Великописарівського району (від уродженки с.Стрілецька Пушкарка цього ж району Білоус Тамари Петрівни), записала Вікторія Гавриленко 2 травня 2016 р.
3. Коршак Т. Свята та обряди Охтирського району (з матеріалів фольклорної експедиції), Суми, 1993.
4. Коршак Т. Свята та обряди Середино-Будського району (з матеріалів
фольклорної експедиції), Суми, 1992.

День матері

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 64.jpg

До сьогоднішнього Дня матері.
З давніх часів поява дитини була важливою подією у родині. Народження у жінки дитини й донині в побутовому мовленні людей старшого віку позначається словами«влови́ла», «привела́». Так
підкреслюється, що мати саме «приводить» нову людину на цей світ. Проте, вказані слова стосуються лише народження «законної» дитини у визнаному
шлюбі. Якщо ж дитя з’являлося у незаміжньої жінки, дівчини на виданні, то
говорять «принесла у пелені»(с. Ямне, Великописарівський р-н).
Саме на матір покладалося основне піклування про немовля. Для дитини робили запашну купіль: на дно дерев’яних ночов підстилали пелюшку, на яку клали пахучі м’яту, чистотіл, васильки й любисток і поливали водою загорнуте в пелюшки дитя. Вірили, що цілющі трави зроблять немовля не лише здоровим, а й любим для всіх: «Підстілали любисток, шоб його всю жизнь
любили» (м. Лебедин). Причому на Лебединщині зазначають, що ночви для
купання дитини обов’язково мають бути зроблені з дерева. Купаючи, дитину
завжди «міряли» – зводили разом лікоть правої руки з колінцем лівої ніжки і навпаки. Це робили «для того шоб здраво костя росло, шоб не було там чи
горбате, чи шось, ‘мо де звихнеться» (с.Жуківка, Буринський р-н).
Щоб немовля спокійно лежало в колисці, йому давали смоктати «ку́клу» – розжований хліб, загорнутий у тканину. На Лебединщині мати пекла для виготовлення «ку́кли» спеціальне печиво – «хла́пики». Це були борошняні коржики: «Молочком замішені, сахарцем посахарені. Ото пожуєш у тряпочку, «ку́кла» називалось. І ото уткнув у рот – і хоч кричи, хоч плач»
(с. Червлене, Лебединський р-н). Якщо у матері не було молока (або ж було
недостатньо), також використовували «куклу». Пригадують навіть конкретний випадок, коли діти «з куклою й виросли, од кукли» (с. Червлене, Лебединський р-н).
Коли дитина вже вміла ходити і могла виходити надвір, з’являлася загроза зурочення. Тому існували способи запобігання дії злого ока. Наприклад, перед виходом на вулицю мати могла вмити дитину «перемиванням» (помиями) і витерти їй обличчя виворотом фартуха чи
подолу спідниці: «умивали, маленьким, щоб не врікли, виворотом утирали личко» (с.Буймер, Тростянецький р-н). Причому вона вмочала руку в помиї і витирала дитині обличчя зовнішньою стороною долоні. Після цього дитина вважалася захищеною.
За матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій Сумського центру культури та власних експедицій.
На фото: Мати з донькою та онукою, 1910 р., Пустовіти – Вовківці, Роменщина (з відкритих джерел).

Весільні звичаї

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 65.jpg

Давайте вже поговоримо про весільні звичаї
Сороколіт Віра Яківна, 1935 р.н. з села Зеленківка розповідає про весільний «коровга́й», що пекли у п’ятницю або в суботу:
«Такий здоровий печеться, на здорову сковороду. Тоді кренде́лі робили там,
утя́тка вирізали із кі́ста. Випікали, тоді украшали: калину ставили, калиною тих
утяток помажуть…. Оце як приїдуть за молодою, привезуть коровга́й, а тоді і
ті [родина молодої] ‘ддають. Ну, вобщім, поміняються короваєм».
с.Зеленківка Недригайлівського району (Вільшанська ОТГ), записала 08.02.2019 р. разом з фахівцем відділу культури Вільшанської ОТГ
Ольга Шевчук.

Поминальні звичаї

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 66.jpg

На Краснопільщині ходять на кладовище поминати родичів на «Родани́цю», в понеділок на восьмий день по Великодню.(с.Самотоївка)
На Білопільщині цей день називається «Про́води». Качали крашанки по могилках: тричі перекочували яйце через могилу і залишали. Раніше, за спогадами старожилів, крашанки і цукерки з могилок ніхто не забирав. Зараз можуть збирати (с.Іваниця). А в Куянівці поминальною є Мироносна неділя – чотирнадцятий день після Великодня. Цього дня ходять «на клайбище».
В Улановому на Глухівщині поминають на «Ро́дічі»: у вівторок, на дев’ятий день
після Великодня. На кладовище носять писанки, і тричі качають їх по «мо́гилках» родичів, ніби малюючи хрест. Ці писанки могли залишати на могилі, або забирали й потім роздаровували.
У селі Перемога «Про́води» відбуваються також у вівторок. Тут та в селі Шалигине не прийнято обідати на кладовищі. Лише «Покачають їєчка» по могилках, а поминають вже вдома.
«Проводи́» у Ямному на Великописарівщині бувають у неділю, наступну після Великодня. Поминають рідних, розкладаючи крашанки, цукерки й печиво на могилки. Родичі збираються біля могилок, на кладовищі споживають їжу.
«Радониця», «Діди» в Гамаліївці Шосткинського району – у вівторок на дев’ятий день після Великодня. На кладовищі споживають їжу, а можуть поминати рідних і вдома.

Писанка

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 67.jpg

Справжня писанка – це обов’язково повне яйце. Розписана порожня шкаралупа (видуте яйце), навіть дуже красива й із традиційними орнаментами, є радше мистецтвом, аніж традицією.
Тривале зберігання традиційної писанки
забезпечувалося її запіканням («обпіканням») в печі: писанку клали в «льогкий дух» – у витоплену піч. Так віск обтікає, а вміст яйця запікається. Обпечена писанка не псується.
(Дізналися від Долгейко Анастасії Яківни 1933 р.н. та Максимченко Віри Миколаївни 1970 р.н., мешканок села Уланове Глухівського району під час експедиції 23.03.2019)

Писанкарство

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 68.jpg

Здавна на Глухівщині (село Уланове) освячені писанки використовували у якості великоднього подарунка – «христосувались». За місцевим звичаєм, на Великдень хрещена мати обов’язково
має подарувати хрещениці писанку. А хлопчикам дарували крашанки – «битки». На Великдень, і особливо – на «Ро́дічі» (у вівторок, на дев’ятий день після Великодня) писанки носили на кладовище («на мо́гилки») і тричі катали по могилках родичів, ніби малюючи хрест. Писанки могли залишати на могилі, а могли забирати й роздаровувати.
(За результатами експедиції в село Уланове Глухівського району 23.03.2019, інформант Долгейко Анастасія Яківна 1933 р.н.)

Уланівське писанкарство

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 69.jpg

На Поліссі для писання писанок кілька жінок чи дівчат збиралися гуртом вдома у однієї з них. Писанки розписували «под затопом» – біля печі, що топиться, в якій водночас розігрівали віск. За звичаєм, розписування великодніх яєць відбувалося упродовж Великого посту. Останнім днем створення писанки був чистий четвер. Вірили, що виготовлена в цей день писанка буде добре зберігатися. Писати могли й у свята, адже виготовлення писанок не вважалося роботою.
Існував такий звичай, пов’язаний з писанками: на другий день після Великодня хлопці знімали з дівчат хустки і вимагали викуп. Викуповували хустки власноручно розписаними яйцями, за якими можна було судити про майстерність дівчини та її здібності.
(За матеріалом етнографічної експедиції всело Уланове Глухівського району, інформанти Давиденко Мотрона Омелянівна 1926 р.н., Максимченко Віра Миколаївна 1970 р.н.; 23 березня 2019 р.).
На фото – Віра Максимченко пише писанку

Писанки на Слобожанщині

Писанки на Слобожанщині розписували дівчата. Здебільшого малювали геометричні орнаменти, часто – квіти, іноді – зооморфні візерунки (півники, голуби). В одній з колекцій писанок Лебединського повіту всі 58 зразків були замальовані лише двома мотивами: дубовими і вишневими листочками. Але на кожній з писанок орнамент розміщувався по-різному.
(Джерело: «Природа і населення Слобідської України. Харківська губернія», 1918 р.)
На фото – слобожанська писанка зі згаданого видання, і кольорова – характерна якраз для села Аннина Слобода й Лебедина (малюнок Євгена Колесника Женя Колесник за світлиною писанки з Сумського художнього музею імені Никанора Онацького).

Виготовлення писанок

Для розписування писанок в Улановому здавна використовуються барвники, виготовлені з природних матеріалів: кори яблуні – для отримання жовто-зеленого кольору («жовть»), кори вільхи й дуба – для коричневого, темно-коричневого й чорного,
лушпиння цибулі – для червоного. Тому для традиційних писанок села Уланове типовою є досить обмежена кольорова гама. У радянські часи в якості барвників застосовували сухі фіолетові й малинові чорнила: для приготування барви порошок
розводили горілкою. Окрім того, використовували аптечну зеленку, синьку («синій камінь»), зеленку для вапна. Пізніше додалися й штучні харчові барвники різних кольорів.
Уланівські писанки розписують, здебільшого, рослинними візерунками. Елементи розпису: квіти, листочки, хвилясті лінії, крапки. Збереглися такі назви орнаментів, як «павук» і «шесть рож». Місцева писанкарка Мотрона Давиденко розповіла, що запозичувала візерунки з глиняного глека (ви побачите впізнаване гроно винограду на одній із писанок).
(За матеріалом етнографічної експедиції в село Уланове Глухівського району, інформанти Давиденко Мотрона Омелянівна 1926 р.н., Долгейко Анастасія Яківна, 1933 р.н., Максимченко Віра Миколаївна 1970 р.н.; 23 березня 2019 р.).

В’язання колодки на Масницю

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 72.jpg

На Глухівщині розповіли, чи в’язали колодку на Масницю:
«В’їзали. Абикнавенна калодачка така, можна дравину. Вирьовка прив’язана була. А таді ж прив’язували ти́хенько, шоб жеж, як гуляють, дак вун і не пабачив, шоб и не пачув. Ну от нежанатий там, раньше гуляли на улиці десь, у хаті десь гуляли. Прилаштують утаку калодачку. Є ж и па тридцять год хлопці нежинаті, і всякі. Хтось стане іззаду ти́хенько, за паїсок, мах – прив’їзали куди-небудь, і всьо. Вун устає, вано ж тягнеться за їм».
Щоб зняти колодку, хлопці мусять поставити могорич: «Паставе магарич – таді вже вани адчеплюють калодку їм». Прив’язували колодку чоловіки.
Розповіла Талан Тамара Кузьмівна, 1947 р.н. (родом з хутора Калюжного)
Записано в селі Перемога (Холопкове) Глухівського району Сумської області, 20.02.2020

Виготовлення писанок

Спочатку яйце підігріли й пофарбували «жовтю». Намалювали й заліпили воском квітку. Тоді яйце вкинули у капустяний розсол для «відквашування» незаліплених частин (вибілювання). Після цього його пофарбували у розчині «синього каменю» (синьки). Далі – поклали на сковорідку і запекли у витопленій печі. Обережно обтерли залишки розплавленого воску.
Так з’явилася писанка.
Ми помітили, що писанки часто дуже схожі на свою господиню-писанкарку.
Так, Долгейко Анастасія Яківна (1933 р.н.)– бабуся у синьому жакеті, кімната якої застелена синіми тканими доріжками, а біля ікон зберігається створена нею синя-синя писанка.
(За експедицією в с.Уланове Глухівського району, 22 березня 2019 р.)

Виготовлення писанки

Зараз саме час писати писанки. Тому кілька наступних дописів буде присвячено традиційному писанкарству, що збереглося на Глухівщині.
В селі Уланове роблять «кісточку» (писачок) власноруч, так, як і в давнину.
Саморобні інструменти для створення писанок описував у своїх студіях знаний етнограф Хведір Вовк. Дивовижно, що відповідні цьому опису писачки ми побачили в Улановому у 2019 році! «Кісточку» для розписування писанок роблять так: мідну фольгу (таку, якою оздоблювали ікони) накручують на голку, формуючи трубочку. Саме від розміру голки залежить діаметр трубочки. Далі трубочка вставляється у паличку, спеціально розщеплену з одного кінця.
Закріплюється за допомогою нитки. Писанкарка може робити кілька «кісточок» різного діаметру. Тонші використовують для нанесення ліній орнаменту, а товщі – для зафарбовування частин.
(За матеріалами етнографічної експедиції в село Уланове Глухівського району, інформанти Давиденко Мотрона Омелянівна 1926 р.н., Максимченко Віра Миколаївна 1970 р.н.; 23 березня 2019 р.).

Традиційна культура

Теж досить поширена пісня, і гарна. Співають мешканки села Степанівка, що неподалік Сум
Туман яром, туман долиною,
Туман яром, туман долиною.
За туманом нічого не видно,
За туманом нічого не видно.
Тільки видно дуба зеленого,
Тільки видно дуба зеленого.
Під тим дубом криниця стояла,
Під тим дубом криниця стояла.
В тій криниці дівка воду брала,
В тій криниці дівка воду брала.
Та й впустила золоте відерце,
Та й впустила золоте відерце.
Засмутила козакові серце
Засмутила козакові серце
А хто ж теє відерце дістане,
А хто ж теє відерце дістане.
Той зі мною на рушничок стане,
Той зі мною на рушничок стане.
Обізвався козаченько з гаю,
Обізвався козаченько з гаю.
А я теє відерце дістану,
А з тобою на рушничок стану.
(Фольклорний гурт «Яворина»)
Орел Анастасія Олексіївна, 1948 р.н.
Лєвшукова Антоніна Петрівна, 1937 р.н.
Малик Ніна Григорівна, 1953 р.н.
Чепульська Надія Василівна, 1955 р.н.
Плескань Любов Захарівна, 1940 р.н.

Сороки́, Со́роки, Сорок святих

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 163575819_2892939287693336_1557553443654097169_n.jpg

Цього дня на Глухівщині пекли сорок «птичок».
У селах Охтирщини випікали со́рок соро́к, сорок жайворів або одну сороку і сорок галичат. Варили сорок вареників, якими пригощали всіх, хто заходив до хати. Є згадки, що святкове печиво роздавали дітям, які одягали його на довгі палички і багали з ним селом. Вірили, що цього дня сорока кладе на своє гніздо сорок паличок.
На Великописарівщині (с.Ямне) говорили: «Сорок морозів ще буде, чи одійшли вже». Тут випікали довільну кількість жайворо́нків, одного жайворонка залишали і пізніше об’їжджали із ним поля перед сівбою. А в селі Рябина клали випечених жайворонків на порозі – стрічати пташок.
У селі Стрілецька Пушкарка на Великописарівщині жайворонків, спечених на Сорок святих, клали на ікону. Там вони зберігалися до початку городніх робіт. Коли вперше йшли щось садити, брали жайворонків, тричі обходили город та читали «Отче наш». У такий спосіб намагалися захистити городину від різних шкідників. Після цього жайворонків знову клали на ікони, де вони зберігалися цілий рік.
За матеріалами етнографічних досліджень.

 


Жайворо’нки

Обов’язкове печиво на Сороки.
Ми не могли знехтувати традицією, якій завжди так ревно слідували ямненські баби.
Напекли і ділимося рецептурою:
Півлітра води, 100 грамова склянка цукру, 100 грамова склянка олії, дрібка солі, дві чайні ложки дріжджів, двоє яєць, можна ванільний цукор для аромату. Вода з цукром, олією та сіллю підігрівається до кипіння, щоб складники розчинилися. Це все треба остудити до теплого і додати дріжджі. У вчинену суміш розбити двоє яєць і додати борошно (скільки треба для пластичного тіста). Тісто лишити на кілька хвилин підходити.
Далі виліплюються жайворонки, надрізаються крила і хвости. Для «очей» традиційно використовували необлущені соняшникові насінини або калинові ягоди (у мене за відсутності насіння – горошини чорного перцю). Зверху треба помастити яєчним жовтком. Випікати до готовності.
(За рецептом Гавриленко Марії Кирилівни 1946 р.н., с.Ямне Великописарівського району Сумської області).

Зажалковане

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 77.jpg

Це теж зі сфери народних вірувань і спостережень.
Скоро треба сіяти й садити. Бува, господині обмінюються насінням, чи хтось у когось просить. Позичила насіння, а воно не зійшло. Або посадила корінець, у когось взятий, а він не прижився. Значить, зажалковане: людина, у якої взято, не хотіла ділитися, але й відмовити не могла. І зажалкувала. Це не тільки насіння стосується: зажалкованим і вдавитися можна.
Отож, із зажалкованого діла не буде: не зійде, пропаде, переведеться.
(с.Ямне Великописарівського району).

Сорок галочок

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 78-1.jpg

Напередодні свята Сорока Святих – про народні традиції у селах Сумщини:
Пекли сорок галочок, галушечок, якими пригощали знайомих та сусідів. Діти брали випечених пташок та печені коржики з картоплею і бігали з вигуками: «Черевик, Черевик!». Потім сідали на ступу та з’їдали печиво (с.Мефодівка Середино-Будського району).
Чекали повернення птахів: «Сорок птичок ще прилетить» (с.Гречкине Кролевецького району).
Готували сорок вареників або пиріжків (с.Обтове Кролевецького району).
Випікали сорок пташок і роздавали дітям. На Со’роки дівка починала сорок узорів і мусила вишити їх упродовж посту. Готувалася заміж. Якщо не вишила – заміж не піде (с.Рев’якине Путивльського району).
Пекли сорок «птичок». Хто пік із білого пшеничного борошна, а хто – із житнього, залежно від достатку (Калюжний хутір Глухівського району, записано в селі Перемога).
Пекли со’рок соро’к (с.Лантратівка Охтирського району).
Випікали «жайворо’нків». Кажуть: «Сорок морозів ще буде, чи одійшли вже» (с.Ямне Великописарівського району).
За польовими записами Т.Коршак (с.Мефодівка, записано у 1992 р.; с.Лантратівка,записано у 1992 р.), Н.Єфіменко (с.Рев’якине від Корчиної Олександри Іванівни 1933 р.н., 27.11.2012; с.Гречкине 11.04.2007; с.Обтове від Петренко Анни Яківни 1933 р.н. 10.04.2007), В.Гавриленко (с.Перемога від Талан Тамари Кузьмівни 1847 р.н. 20.02 2020; с.Ямне від Гавриленко Марії Кирилівни 1946 р.н. 18.03.2017)

Мотузництво села Чорноплатове

Мотузництво села Чорноплатове Конотопського району
Технологія виробництва мотузок залежить від типу і призначення виробу. Відносно тонкі мотузки для домашніх потреб (кріплення до сволоку дитячої колиски, прив’язування лаптів тощо) зазвичай плели саморобними гачками. Довгі товсті мотузки для ув’язування вантажів, налигачі, канати крутили на спеціальних станках.
Для виготовлнення мотузок потрібен сам станок («колесо»), залізний гачок на дерев’яній основі, ввігнутий ніж та дерев’яна палиця-розділювач.
Зараз носіями ремесла у Чорноплатовому є родини Кичів, Коротичів та Лузанів.
Елемент нематеріальної культурної спадщини досліджували фахівець Конотопського РБК Лілія Хопляк та директор Чорноплатівського СБК Василь Портненко.

Полошківське коровайництво

За традицією, весільний коровай випікається лише на перше весілля. Для святкування другого шлюбу коровай вже не печуть. Зазвичай у процесі виготовлення задіяні 5-7 жінок-коровайниць, головною серед яких є хрещена мати молодого або молодої. Випікали весільний коровай в обох родинах. Звісно, у коровайниці йшли тільки заміжні та щасливі у шлюбі жінки. Здавна у Полошках коровай прикрашали парними пташечками, а з 80-х років ХХ століття поширеним стало й прикрашання квітами. Коровай, як відомо, має бути дуже здобний, солодкий і добрий.
На коровай тісто місила,
З Дунаю воду носила
Да три пуди мучиці,
Да три бочки водиці,
І сім кіло масла,
Яєць полтораста
Одним із носіїв цього елемента нематеріальної культурної спадщини є Щастна Наталія Іванівна, 1970 р.н., мешканка села Полошки на Глухівщині. Матеріали про традиційне коровайництво надані Наталією Щастною, підготовані та опрацьовані фахівцем районного будинку культури м.Глухів Оленою Кобзистою.

Приготування обідніх страв

Приготування обідніх страв у селі Некрасове є елементом нематеріальної культурної спадщини. Одна з таких страв – коржики з грушима та медом, що випікаються на свята і до обіду. Для приготування коржиків беруть кисле молоко, яйця, цукор, соду, сіль, борошно. Борошно необхідно обов’язково просіяти. Замішане тісто розкачують, видавлюють склянкою коржики та наколюють їх виделкою. Розкладають на жаровню, змащену смальцем та посипану борошном. Випікають у печі (або в духовці) 40 хвилин. Готові коржики змащують сумішшю з груш та меду. Для цього сушені груші відварюють, перетирають у макітрі (зараз вже часто перемелюють у м’ясорубці) та перемішують з медом.
Такі коржики випікала, зокрема Жовтоножко Ганна Степанівна 1931 р.н., а зараз страву готує і її онука Ольга Третяк для своєї родини.
Інформацію про елемент традиційної кухні зібрали директор Некрасівського сільського будинку культури Віктор Гаркавий та художній керівник Ольга Третяк за методичної допомоги фахівця районного будинку культури м.Глухів Олени Кобзистої.

Говірка горюнів

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 82.jpg

Трохи про говірку горюнів села Руднєве (Бєрюх) Путивльського району Сумської області:
Ца́пка – сапачка, сапка.
Цво́л – здоровий, вгодований чоловік.
Цебє́рка – відро.
Цю́цик – цуценя, невеличка собака.
Чаплє́я – рогач.
Чака́н – їстівний очерет.
Чє́мся – чимось.
Чєрьо́т – очерет.
Чєрногу́з – лелека.
Чі́стий – годований, вгодований.
Чіхі́рка – глиняний глечик.
Чугу́н – металевий горщик.
Чукі́кать – качати дитину на нозі, примовляючи «Чуки-чук, чуки-чук».
Чу́ні – плетене з гуми взуття.
Шарє́йся – бережись (якщо є якась загроза).
Шаро́хнуть – голосно клацнути батогом.
Шкрє́к – жаба.
Шни́харіть – шукати, шпигувати, вишукувати.
Шпурну́ть – кинути.
Щупа́к – невелика щука.
Щупльо́нок – мальок щуки.
Юра́га – пахта, сироватка після приготування домашнього масла.
Ю́рхнуть – провалитися. Юрхнув у пєльку – провалився в ополонку.
Над підготовкою словника горюнської говірки працювали Анатолій Сухих (уродженець села Руднєве) та Наталія Хижнякова (фахівець Путивльського РБК).

«Хто не їв мяса на ма́сліну, а хто – їли»

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 83.jpg

Глухівщина. «Хто не їв мяса на ма́сліну, а хто – їли».
На «Ма́сліну» готували вареники з сиром. Заготовляли «кислий сир» заздалегідь: натоптували у «макутру» чи кастрюльку, підсолювали й заливали маслом. Сир замерзав. Потім його діставали «і ліпили з їм вареники». «Маслом мазали, й їли».
Млинців не готували. «У нас не було. Вареники [були], блинцов нє». Вареники ліпили кожен день стільки, «сколькі сім’я поїсть».
Розповіли Ляшенко Валентина Іванівна, 1950 р.н. (родом з с.Перемога), Талан Тамара Кузьмівна, 1947 р.н. (родом з хутора Калюжного),
Записано в селі Перемога (Холопкове) Глухівського району Сумської області, 20.02.2020.

Масляна

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 84.jpg

Охтирщина. «Масляна починається в понеділок – значить закінчилися м’ясниці. Поїли холодець, все, що було м’ясне, залишилось лише «молочне». Цілий тиждень варять вареники, а в неділю «заговини» – заговляють на піст.
Масляна, масляна, коли ж ти пройшла,
Якби тебе сім неділь, а посту одна.
Гулянки були в якійсь одній хаті – позносять туди прдукти, там готують і гуляють. Однак не вхожі були тули парубки з дівками, а тільки заміжні та жонаті: чоловіки з жінками. Колодки прив’язують тим, хто не вийшов заміж у м’ясниці. Тільки в’язали не чим попало, а тканиною на плаття, сорочкою чи спідницею. Рідко заради сміху прив’язували колодку».
(Т. Коршак, «Свята та обряди Охтирського району (з матеріалів фольклорної експедиції)», Суми, 1993 р.)

Сватаннє́

На Глухівщині, щоб закріпити успішне сватаннє́, розпивали «магарич». Запрошували хрещених батьків, сусідів, молода кликала своїх дружок. Коли всі зберуться, молода просить у свекра благословення розрізати хлібину, що принесли свати. Каже: «Разрішіть разрізать ваш хлєб. Вони кажуть: «Бог благаславить» (усі ж утрьох). А батько каже: «І ми разришаєм». Таді ж на магарич і мати приходе, можно». Молода ріже хлібину спочатку на чотири частини, далі батько розкладає « і тей хліб їдять». Важливо, щоб цей хліб розрізали, не виймаючи ножа. У ту саму хустку, в якій був хліб сватів, молода кладе свою хлібину. Це згода. «Як не паміняє хлєба – їхній хлєб аддасть – знач називається «гарбуз»».
Талан Тамара Кузьмінішна, 1947 р.н. (родом з Калюжного хутора)
Ляшенко Валентина Іванівна, 1950 р.н. (родом з с.Перемоги)
Записано в селі Перемога (Холопкове) Глухівського району Сумської області, 20.02.2020.

Квас-сирівець

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 161579566_2892057754448156_8416596018862220189_o.jpg

Приготування квасу-сирівцю для борщу за записами Софії Драгомирової:
Покласти в кадіб сушеного чорного хліба, заварити окропом та дати вистигнути. Долити холодної води та додати трохи дріжджів, розведених теплою водою. Залишити в кімнаті, доки забродить, а потім переставити в холодне місце. Зберігається такий квас довго. На відро води беруть 6 фунтів (2, 72 кг) сухарів.
Для приготування борщу треба взяти одну склянку сирівцю та три склянки бурякового квасу (про який ми вже писали), долити води скільки потрібно.
Джерело: С.Драгомирова «В помощь хозяйкам. Рецепты разных блюд и заготовок» 1909 р.
Знімок з фестивалю борщу в Лебедині, 2018р.

Буряковий квас

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 163158886_2891329057854359_139196200121438439_o.jpg

До теми приготування бурякового квасу для борщу. На Охтирщині (село Качанівка) беруть буряк червоний, буряк цукровий і морквину. Натирають все це на тертушці або нарізають тоненькою соломкою. Кладуть у банку і настоюють 5-6 днів, доки не закисне. Потім цю суміш додають у борщ.
Способом приготування поділилася місцева мешканка Валентина Миколаївна Черниш 1952 р.н., матеріал надала фахівець відділу культури Комишанської сільської ради Еліна Кварта.

Борщ

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 161802811_2890671364586795_6926076297995830785_o.jpg

Трохи про традиційну кухню. Софія Абрамівна Драгомирова, життя якої тісно пов’язане із Конотопщиною, писала, що для гарного українського борщу необхідно мати буряковий квас і сирівець. За її словами, – це основа однієї із головних українських страв. Драгомирова описує приготування бурякового квасу для борщу так:
«Очистить бураки, вымыть, нарезать кусками; положить в кадушку в перемежку с цельными бураками, налить холодной водой. Можно употреблять через две недели. Этот квас может сохраняться всю зиму. Надо доливать сейчас, сколько выберут, обтирать кадку и снимать плесень, если она появится. На ведро воды 5 больших бураков. Квас следует держать в погребе».
Про інші способи приготування – згодом.
Джерело: С.Драгомирова «В помощь хозяйкам. Рецепты разных блюд и заготовок» 1909 р.
На знімку – борщик із фестивалю борщу (Лебедин, 2018). Фото В.Гавриленко.